Привіт, мої хороші!

Ви вже бачили цю шалену новинку, яка зʼявилась сьогодні?
Якщо досі не зазирали в безкоштовну книгу “Донька мого ворога”, то пропоную терміново це виправляти і додавати її до бібліотеки та поринати в нову захопливу історію заборонених почуттів! Буде глибоко, ніжно та по-справжньому. Тому чекаю на вас у коментарях та не забувайте ставити сердечко книзі якщо вона вам подобається.
Залишаю вам уривок новинки, яка виходитиме через день:

— Я — Марта, — промовляю, поспіхом додаючи: — Це як мінімум чесно, враховуючи, що ви вже мене майже врятували.

— Майже?

— Ну, парасоля — це ще не перемога над життям. Але жест приємний.

Він не представляється. Лиш усміхається на мої слова і це змушує запитати:

— І ви завжди такі… стримано благородні?

— Ні. Лише коли бачу когось, хто може зламатися прямо посеред вулиці.

Ми зупиняємося біля входу в метро. Воно шумить, миготить світлом, поки місто тоне у сірості. Чоловік відступає на крок і простягає мені парасолю, промовляючи: 

— Візьміть. Сьогодні вона вам потрібніша.

— Ви жартуєте?

— Не цього разу.
— А ви?.. — Я дивлюся на небо, яке навіть не думає прояснюватися, здається, стає лиш темнішим.
— Я вже звик. Крім того, дощу важче пробитися крізь того, хто вже промок зсередини.

Моє серце стискається від його слів. Чомусь, ці слова лунають, мов він говорить далеко не про погоду. 

— Дякую, — шепочу ледве чутно і сама того не очікуючи, запитую: — Ми ще зустрінемося? Щоб я могла повернути вашу парасолю. 

Він злегка схиляє голову, його очі виблискують, але усмішка на вустах ледь помітна. 

— Якщо світ ще має хоч трохи гумору — то так.

Ваша Дженні