На одній із минулих робіт у нас були внутрішні курси англійської мови. Оскільки вони були безкоштовні, люди сприймали їх радше як розвагу, приходили потеревенити, поділитись своїм досвідом, перекусити «cucumber sandwiches». Та я, власне, теж ;)

Але над домашкою я все ж таки заморочувалась. Мені особливо подобалось писати твори зі словами, які ми перед цим проходили на занятті. Це було так захопливо – коли слова самі ведуть тебе і ти ніколи наперед не знаєш, куди вони приведуть. (Пишу це, і аж мурашки по шкірі.)

Одного разу ми з викладачкою йшли разом на заняття, і вона заговорила про мій останній твір – хвалила, захоплювалась (взагалі не знаю, що вона в ньому такого побачила, просто твір, як у школі). У якийсь момент вона сказала: «Тобі треба писати романи». У мене в голові ніби лампочка загорілась – а чому б і ні?! Може, вона сказала це просто з ввічливості, та й забула через п’ять хвилин. Але для мене це стало справжнім відкриттям.

Того ж дня я почала думати, про що хочу писати. Те, що це буде любовний роман навіть не обговорювалось (тарганами у моїй голові). Я їх завжди любила (любовні романи, не тарганів. Хоча…). З історією я теж визначилась доволі швидко. Якраз напередодні мені наснився сон.

У ньому я бачила знатну жінку, шлюб якої тривав уже 12 років. У неї було троє дітей, і вони чоловіком досі кохали одне одного так само палко, як і на початку стосунків. Але всі ці роки жінка жила у щасливому незнанні. Якось вона випадково натрапила на таємну кімнату у їхньому замку і знайшла там страшну таємницю свого чоловіка. І в той момент душа жінки розкололась на дві частини – одна все ще віддано кохала, а друга – вмирала в агонії від болю і гніву. Я переживала ці емоції разом з нею, наче вони були мої. Не передати словами, наскільки яскраво і болісно це було (ну, передати це словами я якраз і намагалась у своєму романі).

Я відкинула історію жінки і залишила лише момент прозріння, навколо якого і побудувала нову історію.

«Серця за крижаними мурами»