Вітаю, мої любі читачі!)

Ця книжка одразу стала дуже популярною. Емоційні гойдалки, пригоди, суперництво та кохання, якому неможливо опиратись - усе це нікого не залишає байдужим. Спробуйте і переконайтеся самі)

Мамина донька

ФРАГМЕНТ

Поблизу він був такий самий як і колись — і водночас інший. У давні часи не надто зграбні та все ж симпатичні риси обличчя позначилися ще чіткіше, навіть різкіше. Яскраві блакитні очі дивилися прямо та допитливо, наче чоловік намагався щось пригадати й не міг. Він став ширшим у плечах, міцнішим і поруч із худорлявим Зонтовим виглядав ґрунтовнішим, кремезнішим.

— Ти розігруєш нас, Стасе? Бентежити таким чином дівчину неприпустимо, — вкрадливо висловився Давид.

— Але ж я насправді не пригадую.

— Це ж Валерія — сестра твоєї дружини.

Цього чоловіка Лєра звикла ненавидіти, бо зовсім не знала, як ще можна до нього ставитися. І тривало це вже віддавна. А тепер… Що ж тепер? Продовжувати? А поводитися у його присутності як? Адже можна з впевненістю стверджувати, що випадкова зустріч з ним змінила все її життя.

У будь-якому разі зараз Лєрі доведеться діяти за обставинами, бо уникнути зустрічі з ним вона не могла. І знала про це ще відтоді, коли погодилася на інтернатуру в «Погляді».
Станіслав — Стас Корсун був її таємницею восьмирічної давності й досі привиджувався Лєрі в кошмарних снах. Раніше це відбувалося доволі часто. Лєра прокидалася серед ночі в заціпенінні, схвильована, з образою на несправедливість та водночас з докорами сумління й потім довго не могла заснути. І плакати вона теж не могла. Щось заважало. Поступово сни втратили колишню яскравість і майже перестали турбувати, але останнього тижня знову повернулися. Напевно, таким чином далося взнаки хвилювання перед неминучою майбутньою зустріччю.

Стас же, як виявилося, її зовсім не пам'ятав. Проте останнє лише на краще. Саме цього Лєра й хотіла. А чому саме на краще, згадувати та міркувати зараз не час.
Сині очі з-під важких повік свердлили її обличчя. Витримати прямий, навіть наполегливий погляд виявилося непросто, але Лєра змусила себе не відводити очі та навіть трохи завернула куточки рота у привітній посмішці.

— Ми бачилися на вашому з Ілоною весіллі, — пояснила вона, дивлячись так само прямо. — Тоді я була вісімнадцятирічним дівчиськом. — Корсун насупив брови, та вочевидь не впізнавав. — Тато запросив мене тоді як подружку нареченої.

— Валерій Миколайович запросив? Особисто? — так само похмуро поцікавився Стас.

— Подруга Ілони захворіла, здається вітрянкою, і мені довелося її замінити.

— Все одно не пам'ятаю, вибачте. Та все ж образити не хотів.

— Я все розумію. Це ж природно, що на своєму весіллі наречений бачить лише свою наречену. За мене не турбуйтесь. Давид допомагає мені освоїтися серед незнайомих людей. Дякую йому.

Зонтов кивнув, а куточок чітко окресленого рота Корсуна сіпнувся, ніби він збирався посміхнутися. А на весіллі він усміхався широко, від вуха до вуха. Нечасто, щоправда, але коли Стас це робив, то здавалося, що він ніби світився зсередини. Саме в такі хвилини Корсун ставав по-справжньому вродливим. Принаймні погляд відвести від нього було важкувато.

На тому злощасному заході Лєра поглядала на нього лише тишком-нишком, щоб ніхто, зокрема й сам Стас, цього не помітив. Проте, навіть перебуваючи в стресовому стані, деякі дрібниці вона все ж таки запам'ятала. Куди поділося це світло за минулих вісім років? Можливо, сьогодні в Корсуна усього лише поганий настрій? Втім, Лєрі до його настрою діла немає і бути не може. Справжнє збочення — турбуватися про людину, яка…

— Валерій Миколайович закріпив вас за моїм відділенням. Так що допомагати вам освоюватися доведеться саме мені. Покажу Вам, що знаю, а ви навчитеся, як вже зумієте. Та почнеться це вже завтра. А сьогодні… — Стас зробив паузу та підійняв келих. — За святковий початок вашої інтернатури, за наше нове знайомство та… за «Погляд»!

Вдалого тижня!

Софія