Привіт-привіт, мої дорогі читачі!

Якщо вагалися, чи читати, не вагайтесь, далі все буде ще веселіше, обіцяю ваша остання нервова клітина мені не подякує)

Що ще... кусочок тексту)

                                                                                    ***

– Що? – Рорхард спитав так тихо, що дівчина ледве зуміла розчути – Що ти сказала? – вже голосніше.

– Пусти мене… Пусти… – попросила, віднявши вологі пальці від обличчя.

– Не пущу! Скажи, Ларо, скажи ще раз!

Руки чоловіка ковзнули під спідницю сукні, що задерлась під час падіння, губами він торкався чутливої шкіри біля вушка дівчини.

– Яке тобі діло до того, що я відчуваю, ти сам сказав, що не знаєш, що таке кохання...

– Не знаю... я і справді не знаю, але ж ти знаєш, Ларо, скажи мені, скажи... скажи, що кохаєш, я тебе прошу... моя Ларо...

– Кохаю...

– Ще раз…

– Я тебе кохаю, Рорху... я тільки боюся, що ти розчавиш мене, як ти чавиш всіх на своєму шляху. Що ти використаєш мене й відкинеш, наче непотрібну річ...

Все всередині чоловіка захололо, тому що дівчина дуже точно сформулювала те, що він фактично й збирався зробити. Те, що він і робив все життя, за рідкісним виключенням.

Він грав у гру на виживання, і треба сказати, доволі успішно.

То, чому ж йому стало так страшно й огидно, коли це озвучила Інола?

Верховний Наставник би сміявся, немов безумний, побач він зараз Рорха і почуй його роздуми. Те, що відчував чоловік, було квінтесенцією слабкості. Насправді він повинен був не одружуватись з Ларою, а кинути до підземелля за те, що сталося з Едріаном. Якщо хотів, міг би з нею спати. Годувати, поїти, але так, щоб в ній ледве-ледве жевріло життя. А потім, за потреби, вбити. Кінець історії.

Ба більше! Він повинен був із самого початку не угоди з нею укладати, а просто закрити у підвалі. Накачати її травами для того, щоб розбудити магію, вирізати символи на її шкірі, та навіть випалити їх магічним вогнем. Так би вчинив істинний вихованець Печер Перлу, якби дівчина була йому для чогось потрібна.

Рорх вже змінив кілька пунктів в такому простому плані, як вмів, як йому вдавалося. Залишився останній. Одначе, до нього ще дожити треба.

– Я не збираюся робити нічого з того, що ти сказала. – вимовив блондин і в цю конкретну мить він не брехав.

– Ти так кажеш... ти не можеш знати напевно...

– Ніхто не може, Ларо. Ніхто.