Ти була гарною нареченою...

Привіт, мої хороші!

Нова глава вже опублікована і в ній ми дізнаємося про те, як познайомились Олеся та Лукаш. Жінка скоює помилку, погоджуючись на пропозицію колишнього? Чи просто хоче закрити цей гештальт і рухатися далі? Дізнаємося вже скоро, а поки запрошую до прочитання і буду дуже щаслива дізнатися ваші враження від книги та героїв. Якщо вам подобається книга – ставте сердечка, щоб вона знайшла ще більше читачів.

І не забувайте підписуватися на сторінку, адже попереду ще чимало нових книг.

Залишаю маленький шматочок розділу і чекаю на вас в оновленні:

Знявши маску у своєму домі, він не намагається здаватись кимось іншим. Не тим, ким завжди був. Я любила його за це. За те, що дозволяв мені бачити його справжнім. Без прикрас і вдаваної хоробрості. Це робило його живим. Але зараз, ця оголююча щирість емоцій, які вчуваються між нами двома — робить боляче.

— Інші підказки будуть, чи я можу йти?

Він підводить на мене той самий погляд. Для пояснення якого не існує слів. Бачить наскрізь, хай скільки не намагайся заховатись. І з ледь помітною усмішкою запитує:

— А ти хочеш?

— Повір, я і сюди приходити не хотіла. Тож, якщо тобі нічого додати — мені час. Якщо знайду щось цікаве — повідомлю. І попрошу більше не вриватися до мене. Можу бути не сама. 

Я підводжусь з крісла, бажаю лиш втекти. Відчуваю, що навіть хвилина, проведена тут — буде помилкою. Бо кожен куток квартири — до болю знайомий. Він сповнений спогадів, які я так хочу стерти зі своєї памʼяті. Забути усе. Щоб просто жити далі. 

Лукаш мовчить. Проводжає мене поглядом, поки я виходжу з його кабінету… і бачу наше весільне фото, що досі стоїть на полиці серед книг. Мов ляпас. Наче насмішка. Нагадування про те, чому ніколи не судилося справдитись. Свідчення моїх розтрощених надій та мрій. Він помічає, що я бачу це і поки я, втративши пильність, намагаюсь повернутись в реальність — підводиться та підходить, промовляючи тихо:

— Ти була красивою нареченою.

— Розлученою ще краща. — Відрізаю сердито й роблю крок до дверей, коли його рука ловить мою, змушуючи зупинитись.

Ті самі відчуття. Я обертаюсь, аби сказати щось їдюче й полегшити свої страждання. Щоб усі ці роки були не марними! Але здається, мов провалююсь у минуле на багато-багато років назад. Туди, де ми були щасливими. Де він помітив мене! І запросив на вечерю. 

І маю запитання: візуалізацію Олесі хочете?
 

Ваша Дженні!