В печері було так само темно і вогко, я і не сподівалась, що щось зміниться, але дещо привернуло мою увагу, коли ми проходили “вікно” в світлу зелену печеру розлому. 

– О, квітка, яку ти мені приніс! – помітила я рослину, що росла наче і не далеко, але і лізти я б туди не ризикнула.

– Дідько, а ця ближче виросла, – сказав він, а я зачепилась за цю його фразу. 

– Що? Тобто ближче? – я вирішила уточнити, може я не так зрозуміла, але поступово шестерня в мізку почала обертатись і дейякі моменти набули сенсу, особливо той його вигляд, коли повернувся з квіткою. – Ти ж не хочеш сказати, що поліз ще далі за тою квіткою, ніж зараз ця росте?... Серйозно? – я навіть не чекала відповіді, бо по очах, які він відвів, було все зрозуміло.

– Ні про що не шкодую, – тільки і сказав він. – Я б і ще раз поліз, якби треба було. 

– А чи так треба було ризикувати?

– Але ж ти зраділа, я бачив, як ти замріяно дивилась на квітку. Отже, це було того варте, – посміхнувся він, а я не могла збагнути, хто переді мною, божевільний чи закінчений романтик. 

– Отже ш… – зітхнула я, бо не могла нічого сказати більше. – Скажи, ти тільки тут такий безрозсудливий, чи взагалі? – все ж спитала я, бо треба розуміти, що чекати від нього.

– Ну в житті, я не настільки божевільний, але… – зробив він паузу, наче замислився. – В житті я ще не зустрічав тебе…  а це може все змінити.

Повернутись назад