Істинні. Справжні. Прожиті.

1. Іноді я пишу з болем. Не тому, що хочу драму, а тому, що в мені вона жива.
Є сцени, які даються не з голови — а з серця. Через сльози, через власний досвід, через ночі, коли тремтять руки. І читач це відчуває — бо це не вигадане. Це пережите.

2. Був період, коли я хотіла припинити писати. Назавжди, але не через відсутність ідей, а через тишу у відповідь. Коли пишеш із серцем, а воно стукає в порожнечу, стає дуже самотньо. Але мене зупинила не система, не лайки. А мій чоловік. Його слова повернули мене до тексту.

3. Найбільше я боюсь не критики, а байдужості.
Мені не треба ідеальних оцінок. Але коли читач просто пройшов повз і нічого не сказав — це як поранення. Бо я пишу, щоб торкатись. А не торкнутись це дуже страшно.

4. Я не завжди знаю, чим закінчиться історія.
Серйозно. Мої герої іноді самі змінюють сюжет. Вони ведуть мене туди, де я не планувала опинитись. І це лякає. Але водночас — це і є справжнє письмо.

5. Найбільша винагорода — не цифри. А фраза: “Це про мене. Дякую.”
Це те, що тримає. Те, заради чого я лишаюсь.

Якщо тобі цікаво заглянути за лаштунки моїх історій, дізнаватись більше про героїв і про мене як авторку — запрошую в мій ТЕЛЕГРАМ КАНАЛ

Там я щира. Там я справжня. Там я з вами — ближче, ніж будь-де.

З любов’ю,
Сніжана Якимчик❤️