Невелике продовження…

Щось насувається...

 

— Рай… — прошепотіла я, наближаючись. — Що відбувається?

Він обернувся. Його погляд був темний, глибокий, наче в безодні, яка бачила забагато. І всередині тієї Темряви… щось билося. Живе. Первісне. Древнє.

— Я тебе ніколи не питала, — мовила я м’яко, — але… що це? Що це за Темрява в тобі?

Тиша зависла між нами, така тягуча, що мені здалося, вона ось-ось почне капати з повітря, як чорна смола.

Він повільно сів на край столу, притуливши пальці до скронь, ніби намацуючи межу, за якою втрачається контроль. Важко зітхнув.

— Це… не зовсім магія, Селесто. І не зовсім прокляття. Це… те, чого бояться самі демони. Що живе між світами. — Його голос був хрипкий, як після крику. — І колись… я впустив це в себе, щоб зупинити погибель.

Моє тіло вкрилося сиротами, від яких робилося холодно.

— О, Боги…

Райвен мовчав. Довго. Так довго, що я вже почала думати, що він більше не буде нічого говорити. Але потім його голос знову прорізав повітря — низький, майже невиразний, як щось знизу, з глибини.

— Колись… я думав, що зможу її знищити. Я спробував усе. Артефакти, ритуали, кров, жертви, стародавню магію…

Він дивився кудись у простір за моїм плечем, наче бачив не стіни кабінету, а руїни, тіні, вогонь.

— Але Темряву не можна вбити. Її можна лише стримати. Утримати. Залишити без свободи. І… я погодився. Стати її в’язницею. Її судиною. Щоб більше вона не мала виходу до світу.

— Вона… — я не могла говорити голосніше, ніж шепотом, — жива?

ХОЧУУУ ЧИТАТИ!