Моя перша тисяча!

Можна я пожартую про Женіну тисячу?

Гаразд, я вже й забула, що тут я Дженні.

Дуже дякую вам всім за цікавість до моєї книги! Сьогодні кількість прочитань сягнула тисячі і я просто стрибаю від захвату, бо не могла і мріяти, що за декілька днів, маючи лише три глави книги, я матиму таку шалену підтримку. Дякую-дякую-дякую вам!

Обіцяю, що попереду усе найцікавіше, найпалкіше і просто най-най-най. Кожного дня, коли я заходжу в додаток і бачу, як кількість бібліотек (яка вже перетнула позначку у 120) зростає, коли бачу як ви читаєте та оцінюєте глави — я просто не можу стримати усмішки. 

Дякую вам за те, що дали мені змогу продемонструвати свою творчість і за те, що прийняли її. Це дуже допомагає вірити в себе та рухатись далі. Вже пишу наступну главу, яка вийде 15 травня і готую для вас візуалізацію Олесі.

Буду дуже вдячна за коментарі під розділами, щоб я знала, чого ви очікуєте від книги, що вам подобається, а над чим мені ще варто попрацювати. Я хочу вдосконалюватись, щоб мої книги ставали кращими. І підписуйтесь на сторінку, щоб не пропустити новин та виходу інших книг, які вже просяться бути написаними.

І нагадую, що нова глава книги “Моя назавжди” вже опублікована.

Тому залишаю ласий шматочок і біжу писати продовження

Кажуть, що старі шрами ниють у дощ. 

Проте у моєму серці давно вирує стихія, значно страшніша за зливу. Мій біль став вічним супутником, що заважає жити далі. 

І єдине запитання, що мене цікавить: коли той клятий час, мене нарешті вилікує?

Лукаш, як завжди, приходить вчасно. Ніколи не запізнюється та завжди сповіщає про свій візит впевнено. Так і зараз — замість дверного дзвінка, він гучно гримає у двері та діє мені на нерви. І попри бажання просто зникнути, картаю себе за те, що йду до дверей.

Я могла б удати, що мене немає вдома. Проте, сусіди й досі не забули вчорашній показовий виступ, косо дивлячись на мене вранці та строчачи гнівні тиради у чаті ОСББ. Тому відчиняю й впускаю його всередину, аби не повторювати вчорашніх драм.

Пильний погляд до болю знайомих очей пробігається моїм тілом, зупиняється на широкій білій сорочці та таких же безформних штанах. Він невдоволено кривиться, адже я знаю, що Лукаш полюбляє, коли жінка бодай чимось відрізняється від опудала, яким відлякують граків. Проте мені до цього геть немає справи. 

Ваша Дженні