Було важко. Дуже. Я писала, вкладала душу, ділилась найінтимнішим, своїми почуттями, болем, мріями, але в якийсь момент все стало… порожнім.
Прочитання не зростали. Коментарів майже не було. І щось у мені зламалось.
Я сиділа й дивилась на текст, якого більше не хотіла торкатись. Подумала: «Може, вистачить. Може, це просто не моє. Для кого я взагалі це пишу?..»
І саме тоді поруч був він. Мій чоловік.
Не критик. Не читач. Не редактор. А той, хто бачить мене без макіяжу, без посмішки, без сил. Той, хто просто сів поруч, взяв мою руку й сказав:
«Ти не маєш права зупинитись.
Бо твої історії — це не цифри. Це частина тебе. Якщо ти зупинишся зараз, то зрадиш себе, а я не дозволю тобі втратити те, що робить тебе живою та щасливою.»
Знаєте,  я тоді мовчала і навіть плакала.
Не від слабкості, а від того, що хтось бачить мою цінність навіть у момент, коли я сама її не бачу. І через час, я повернулась. До письма. До історій. До вас. Не тому, що стало легше, а тому, що з’явилась віра. Його віра в мене стала моєю.
І якщо хоч одна людина прочитає цей блог і відчує, що вона не одна — значить, я не дарма тут. Не дарма відкриваюсь і не дарма пишу.

А у вас був момент, коли хотілося все кинути, але щось або хтось зупинив? Що це було?
Чия підтримка або яка думка повернула  назад до себе? Поділіться, якщо бажаєте. Мені дуже важливо це читати. Ми всі колись стоїмо на краю. Але не всі — стрибаємо. Хтось повертається і я щиро вірю, що це найбільша сила.
Завтра я повернусь із новим у рубриці “5 фактів”.
Обіймаю, ваша
Сніжана Якимчик❤️