Коли сонце почало хилитися до обрію, команда вирішила: на сьогодні досить. Вулиці міста ставали дедалі тихішими, а привиди — надто присутніми.

— Треба повертатися на корабель, — сказала капітанша, поглянувши на годинник. — Ніч у таких місцях ніколи не буває просто ніччю.

— Повністю підтримую, — кивнув Ніколас. — Якщо ляльки з вітрини вже встигають миготіти в очах — це не до добра.

Вони рушили назад знайомим маршрутом. Проте з кожним кроком повітря навколо ставало густішим, холоднішим. Сірі пасма туману повзли з вулиць, стираючи контури будинків. Зрештою не стало видно навіть власних рук перед обличчям.

— Що за біса? — Кайден крутився навколо, але жодного орієнтиру вже не було.

— Стій! Не розходьтесь! — різко мовила капітанша. — Тримайтесь разом.

Вони йшли навпомацки, торкаючись один одного, ніби сліпі у чужому світі. Та корабля так і не знайшли. Лише порожнеча — глибока, мов забуття.

— Ми повинні були вже дійти… — Ріва обернулася. — Це місце не хоче, щоб ми пішли.

І саме тоді з туману з’явилась вона.

Дівчинка. Прозора, мов дим, з очима, що світяться ніжним смутком.

— Ви не зможете піти… поки не допоможете мені.

Голос її линув просто в серце.

— Допомогти як? — прошепотіла капітанша.

Команда мовчала. Десь позаду в тумані ще чулися відголоски дитячого сміху, шелест старих суконь, скрип гойдалки…

— Ми допоможемо, — сказала капітанша. — Розкажи нам усе.

Примара дівчинки злегка нахилила голову. Її очі світилися тьмяним голубим світлом, що різко контрастувало з туманом довкола.

— Ви не зможете піти… поки не знайдете Годинник Часу, — її голос був тихим, але пронизував наскрізь.

— Годинник? — перепитав Ніколас. — Що ще за годинник?

— Той, що тримає разом минуле, теперішнє і майбутнє. Його зберігає цей острів. А острів — більше не хоче відпускати нікого.

— Тобто ми... у пастці? — Кайден зиркнув у бік, де щойно ще мала бути дорога.

— Так. Острів дихає часом. І коли годинник розбився, він почав брати в полон людей. Ви ще не відчули, але він вже повільно замикає вас у собі. Без годинника ви станете частиною його тиші. Як усі інші.

Капітанша стиснула щелепи.

— І як його знайти?

— Його частини розкидані в трьох місцях: у глибинах лісу, де загубилось минуле… у місті, яке живе поза теперішнім… і на вежі, де зупинилось майбутнє. Тільки з’єднавши їх, ви зможете втекти.

— І острів нас відпустить? — Ріва мовила пошепки.

Дівчинка кивнула:

— Але ви мусите поспішати. Острів прокидається. І він... голодний.