Уривок новинки: розпалюю вашу цікавість

Добрий вечір, шановні читачі й гості цього блогу! Раніше я попереджала, що планую потішити вас уривком зі своєї майбутньої новинки, але досі ніколи цього не робила, тож відверто розгубилася з вибором цитати. Від цього залежить ваше перше враження, і я не хочу його зіпсувати, тому вирішила не обмежуватися всього одним шматочком — тримайте одразу кілька з різних розділів книги.

— Алісіє, цього разу маю для тебе останнє завдання. Впораєшся — вважай, твій борг сплачено достроково, — відлунням прокотився пустою похмурою залою низький, рокітливий голос того, хто важкою фігурою засідав на грубо й водночас філігранно витесаному з обсидіану троні.

Моєю спиною побігли мурашки, як то буває зазвичай, коли чую цей моторошно холодний тон, схожий на гуркіт розгніваного неба перед немилосердно згубною грозою. Ніколи, мабуть, не звикну до його жалючої проникливості, зате тепер принаймні не згораю від бажання відірвати собі вуха.

Пам’ятаю, перші наші розмови колись були для мене буквально смертельним випробуванням. Голос диявола — це не просто звуки, які несуть у собі певний інформаційний сенс, це насамперед сила, що вимагає покори. І ця сила настільки потужна, що, коли вона проникає під шкіру, кожна клітиночка смертного тіла вібрує від слабкості та гнітючого тиску. І цей тиск без перебільшення ладен звести з розуму. Так було і є не лише зі мною. Більшість смертних не здатна витримати й десяти хвилин у присутності істоти, настільки могутньої. Саме тому наші з Люцифером розмови зазвичай такі короткі.

— Я… — нервово ковтнула, намагаючись упоратися з неприємним здивуванням. — Я виконаю будь-який ваш наказ, володарю, однак, боюсь, іще не готова попрощатися з…

— Я подарую йому ще десять років.

Моє серце, здалося, завмерло на безбожно довгу мить. Я ледве стримала бажання підвести з підлоги погляд на свого співрозмовника, сьогодні як ніколи щедрого. Судомно видихнула, спантеличена раптовою пропозицією. Але не встигла як годиться обдумати її, адже почула те очевидне, чого не могла й не хотіла визнати.

— Смерть втомилася чекати. Ти й сама знаєш, що я ладен дарувати безсмертя лише живому, але твій випадок зовсім інший.

— Знаю, — визнала неохоче, хоча Він не потребував моєї відповіді.

Утім розуміти сувору реальність і приймати її — зовсім різні речі. Ці десять років у порівнянні зі століттями, які мені відведено прожити, — ніщо, буквально крапля в морі. І ці століття оглушать мене вбивчою самотністю вже через нікчемно мізерні десять років.

Якщо, звісно, я пристану на пропозицію Люцифера.

Даруйте, не змогла вибрати між цими двома ілюстраціями одну. Обидві не є ідеальними, але кожна певною мірою передає атмосферу моменту.

У наступному уривку задля уникнення спойлерів я прибрала ім'я персонажа. Хочу зауважити, що текст пройшов іще не всі кола редагування, тому фінальна версія може відрізнятися від поточної.

— Схоже на маленький шматочок зоряного неба, чи не так? — почула я раптом тихе збоку й опустила повні зачудування очі на свого співрозмовника.
Босий і вдягнений у самі лише домашні штани, він розслаблено завмер у дверях, опершись плечем на одвірок та схрестивши руки на грудях. Мій самовільний погляд оцінливо пройшовся знизу доверху й зачаровано завмер на ледь помітній рожевуватій смужці шраму на животі. Вона різко виділялася на тлі ідеально гладкої засмаглої шкіри, де-не-де вкритої дрібними крапельками води, наче чоловік витирався нашвидкуруч. І перш ніж я встигла отямитись та зрозуміти, якої жахливої помилки так дурнувато припустилася, він не відмовив собі в задоволенні познущатися з мене.
— І це за твою честь ми десять хвилин тому так переймалися? — кутики його вуст зрадницьки затремтіли. — З нас двох саме ти зараз пожираєш мене поглядом.
— Чи не тому ви стоїте переді мною в такому вигляді? — я зусиллям змусила свій голос звучати рівно.
Чорт, у "ім'я", безперечно, гаряче тіло. І він не може не знати, яке враження воно здатне справляти.
— По-перше, я не люблю спати вдягненим і зазвичай у своїй кімнаті маю більш… невимушений вигляд. А по-друге, — він таки не стримав нахабної усмішки й підтвердив мою здогадку: — визнаю, мені захотілося тебе подражнити.
— Моріса ви теж такою честю вшанували? — поцікавилась ущипливо, змусивши себе не опускати погляд нижче вольового підборіддя.
— Мені, безумовно, лестить те, що ти вважаєш честю споглядання мого голого торса, але, ні, Матіус не є моєю цільовою аудиторією, з чим тобі дуже пощастило.
Моє обличчя запалало від обурення, а "ім'я", звеселений цією німою реакцією, зайшовся негучним щирим сміхом. Захотілося чимось у нього кинути, але, крім кинджалів, під рукою не знайшлося нічого підхожого, а зброя не найкращий варіант для невинної помсти, зважаючи на те, що цей чоловік мені потрібен живим.
І все ж, що він узагалі собі думає? З якого це дива так зухвало випробовує моє терпіння?
— Ви обіцяли, що моя честь не постраждає.
— Так, обіцяв, і маю намір не порушити цю обіцянку. Але ж ми можемо не порушувати її в безліч різних способів: ці стіни не мають ні вух, ні очей, — чоловік відштовхнувся від одвірка, а я придушила в собі бажання відсунутись далі від краю ліжка й напружено простежила за тим, як він наблизився до мого узніжжя. — Не хвилюйся, я не зроблю нічого такого, на що ти сама не погодишся. Можеш лягати спати або ж скласти мені компанію за келихом вина. Цей вибір за тобою, та якщо хочеш почути мою пораду…
— Не хочу, — запевнила поспіхом.
— …я був би не проти насолодитися розмовою з тобою, — а втім, спокійно закінчив "ім'я" і схопився за дверну ручку. — Є питання, на які я хотів би почути відповіді.

До цього фрагмента ілюстрацій не додам через цензуру, але поділюся візуалізацією головної героїні.

Сподіваюся, не прогадала з цитатами. Я зараз активно працюю над закінченням роману, бо дуже вже хочу ним із вами поділитися. Маю надію, до червня встигну закінчити. Дякую вам за увагу!