Пристрасні спогади

Я страшенно хочу відчинити, тримаючись із останніх сил.

Проте всі мої почуття відходять на другий план, коли я чую, як у замку хтось колупається!

— Що ти робиш, йолопе?! — він не відповідає... а за мить той клацає і дверна ручка опускається, впускаючи чоловіка всередину. 

Я намагаюсь зачинити двері, але Лукаш сильніший. І скільки б я не тиснула на них й не навалювалась усім тілом — він без проблем відчиняє й заходить у коридор.

Та ж іронічна посмішка, той же погляд лазурових очей, обрамлених довгими віями. Одягнений у чорну футболку та джинси, з накинутою на плечі шкіряною курткою. Він ніколи не переймався про свій стиль, але завжди виглядав так, що у мене перехоплювало подих. 

Пригадую, як обирала йому сорочки та краватки, які він ненавидів, але завжди одягав на зустрічі.

Дивлячись на нього нізащо не скажеш, що він — один із найвпливовіших людей цього міста. 

— Ти ж знаєш, що я завжди отримую бажане, Фіалко, — зачиняючи за собою двері, він роззувається, та проходить вглиб квартири, кидаючи на ходу: — Невже ти гадала, що якісь двері мене зупинять?