Чули таку фразу? Її часто повторюють молоді дівчата, які читають слеш.

Це звучить легко, ніби бажання втекти в інший світ, де бути собою — не небезпечно. В їхній уяві життя в ЛГБТК+ спільноті здається світлим, вільним, сповненим емоцій, краси й любові. А те, що будь-які стосунки — це щоденна робота, що кохання — це не просто почуття, а м’яз, який потрібно тренувати, — лишається за кадром.

Чому ж ця фантазія так глибоко западає в юні голови?

1. Жінці в суспільстві довго не знаходилося місця.
Зараз — трохи краще. Але токсична маскулінність досі тисне з усіх боків: «будь зручною», «не висовуйся», «мовчи, бо станеш небезпечною». У такому світі дівчата виростають у переконанні, що їхня любов — не щось глибоке, а радше «функція прикрашання», яка повинна подобатися іншим.

2. Чоловіча любов у культурі теж часто стигматизується, але водночас… ідеалізується.
Дівчина читає історії про двох хлопців, які мають право бути ніжними, сильними, вразливими й красивими водночас — і бачить у цьому те, чого їй самій не вистачає.
У таких фантазіях вона уявляє себе кимось іншим — хлопцем, який не боїться бути собою. Який може обійняти, не ризикуючи бути звинуваченим у слабкості. І не боятися довгих рук. Не програвати фізично ще до початку стосунків.

3. У самому серці цієї фантазії — бажання свободи.
Бути чоловіком у патріархальному світі — все ще вигідніше. Навіть якщо ти не вписуєшся в гетеронорму, все одно маєш більше шансів бути самостійним, незалежним, вільним. Особливо — в країнах, де жінка досі лишається другосортною.

Я нещодавно дізналася, що в деяких релігійно-консервативних родинах дівчата будь-якого віку не мають права жити окремо від батьків, братів чи чоловіка. Уявіть собі: дівчинка, яка ніколи не мала права на особистий простір, читає BL-манхву — і бачить себе хлопцем. Бо тільки в такому тілі вона може бути вільною.