Ревнощі — одна з форм перешкод у спілкуванні, поряд з ніяковінням і агресією. Але саме вони, особливо в юному віці, можуть допомогти нам зрозуміти: перед нами — хтось важливий.

Спершу ми ревнуємо маму: до тата (привіт, З. Фройд), до братів і сестер (привіт, А. Адлер). Потім — інших родичів, бо їх увага має бути лише нашою. Далі — друзі: як же боляче, коли найкраща подруга чи друг обирають для ігор когось іншого. Перша вчителька, її оцінки. У підлітковому віці — компанія друзів. І зрештою — перше кохання. Хочеться бути єдиним, найціннішим.

У вас було щось подібне?

Я думала, що в мене — ні. Аж поки не почала писати цей текст.

Ревнощі — це не доказ любові. Це сигнал невпевненості. Страх, що тебе перестануть обирати. І що тоді?

Там, де закінчується страх, починається дія. Впевненість. Любов до себе.

Мене достатньо мені самій. І тому мене не зламає менше уваги від партнера чи навіть його бажання піти. Бо в мене завжди буду я.

Чи вдасться усвідомити це Богдану — герою «Відпустити й жити»? У вчорашній проді його накрили ревнощі. Що буде далі?
Дізнаємось сьогодні о 19:00.
Позапланова прода.