Дякую за бест!

Вчора стартувала передплата на моє любовне фентезі «Продана двом лордам», і вже сьогодні я можу потішитись, що вона залетіла у бестселери)) Дякую кожному за підтримку, покупки та коментарі!

А події продовжують закручуватись, і з виру пекельного полум’я Ася потрапляє у володіння мерехтливих чорних тіней, і це ще питання, гибель це для неї чи можливість.

Він сидів навпроти — і дивився в нікуди.

Я сиділа, зіщулившись — і дивилася будь-куди, тільки б не туди, куди він.

Чи проминуло п’ять хвилин, чи пів години, чи навіть три — я не змогла цього вирахувати. Поїздка з ним — холодним, нещадним та захованим тінями — розтягнулася в одну-єдину нескінченну мить. В яку я щулилась та відчувала холод повітря. Холод його рис. Холод його тіней.

Холод — нестерпний настільки, що я б уже проміняла його на горіння у вогні.

Ми приїхали. Карета спинилась, і двері відчинились. Їх виштовхнули його тіні — наче й видимі, фізичні, а наче й прозоро-нереалістичні, такі, що було ніяк незрозуміло, як вони тільки потрапили в цей світ. Неправильні. Недійсні.

Айрон вийшов, я — за ним.

Перед нами — чорні стіни, високі настільки, що зміряти їх поглядом за раз, стоячи під ними, було майже неможливо. Замкове подвір’я — пусте, чисте. Жодної людини, що вийшла б перед ним схилитись. Жодної людини… взагалі. Тільки я, та він, та ще кучер, що нас привіз. Коні пирхали, вибивали копитами. Кучер змахнув віжками — і погнав їх кудись. Залишив мене наодинці… разом із ним. На страхітливо чорному, просторому подвір’ї, оточеному страхітливо чорними, височезними стінами, де, крім нас, не виднілося жодної живої душі.

Де… вони всі?

Айрон повелів мені:

— Ходімо.

Приємного читання!

= = = = = = = = = = = =

Мій тг-канал, де часто бувають подарунки й цікавинки