Вітаю, любі читачі та автори!

Обожнюю всілякі інтерактиви. Вони ніби відкривають портал у паралельний вимір, де ти можеш побачити себе… трохи іншу. І цього разу я просто не могла пройти повз.

Дякую, Іванна Желізна, за натхнення і привід знову поринути в себе та своїх героїв! ;)

У мене ще не так багато опублікованих книг, тож обираю свою останню новинку — “Емпатус-Х: сльоза Титана”.

І от… якби я була Айріс?

Ранок починався б із кави…

З таким виглядом, ніби ця рідина тримає мій мозок на плаву. І муркотіння Фрістайла — рудого саботажника й мого особистого терапевта.
Хочеться вірити, що він прийняв би мене. Хто ще витримає твій характер, якщо не кіт, якому байдуже, хто ти: геніальна розробниця чи просто дівчина, яка загубилась у власному коді?

 “Enter” — як вхід у невідоме

Уявляю, як мої пальці зависають над клавішами, серце б’ється в такт курсору. “Enter”?
Так, я б теж вагалася. Але знала б: усе, що я створила, — це частинка мого болю, надії й втрати. І саме тому, можливо, має право жити.

Сіріус…

Спойлер, або ж порада самій собі: добре подумай, перш ніж виводити Сіріуса на вулиці Люмісу.

Бо як тільки титановий біоандроїд з емоційним ядром опиняється у місті, де почуття — це товар, а емоції караються, ти вже не просто “науковиця з глибокою травмою”.
Ти — загроза.
Ти — мішень.
Ти — єдина, хто бачить, як усередині нього народжується щось… справжнє.

Я б сперечалась з ним, сварилась, рятувала, тікала, злилась і… сміялась.

І так, я б теж не витримала, коли він простягнув би шкарпетки зі словами:

“Люди діляться речами з тими, хто їм важливий.”

А потім довго мовчала б, не знаючи, що страшніше: світ, який хоче відібрати моє творіння чи творіння, яке починає відчувати більше, ніж я сама.

 А ще — я би боялась. Постійно.

Світ у цій історії не вибачає слабкості. Але саме тому я б не зламалась. Бо я — Айріс. Та, яка змогла запрограмувати емпатію і навчитися її відчувати знову.

Я б ішла під неоновим дощем через мегаполіс, що давно здав свої мрії в оренду корпораціям. Але в кишені несла б ті самі шкарпетки з піксельними котиками. Бо навіть у найтемнішому майбутньому хочеться трохи світлого, безглуздого й справжнього.

Я би сумнівалась, тікала, падала... Але потім — знову йшла б уперед, бо не можна зрадити того, хто вперше назвав тебе другом.

Я б по іншому відповіла Сіріусу:

— “Ти боїшся мене?”
— “Ні. Я боюсь втратити себе. А з тобою… я пам’ятаю, ким є.”

Якби я була героїнею своєї книги, я б проживала кожен момент на повну. Зі страхом і з любов’ю. Бо навіть у посткіберпанковому світі — емоції мають значення. І ті, хто здатен їх відчувати, — ще не втрачені.

А якби ви були героєм чи героїнею власної книги — ким би стали? І чи зважились би натиснути свій “Enter”?

Чекаю на ваші історії в коментарях чи блогах, бо дуже кортить прочитати! ;)

До нових зустрічей! Бережіть себе!

Ласкаво прошу у свій телеграм канал)