Доброго вечора, шановні читачі і автори Букнет) 

На щастя я вже одужала і повертаюсь до щоденних оновлень)

Ділюсь новим розділом своєї книги та невеликим візуалом…. Детальніше - у продочці, завітайте. 

– Пане Ігорю, – стукає секретарка, – до вас наполягає на зустрічі один чоловік... каже, що це терміново. Чорт! Уявлення не маю, хто це може бути в таку пору. 

– Пропусти, – кидаю коротко. – Що ж, зараз дізнаюсь. 

З першої секунди, як він заходить у мій кабінет, я розумію – переді мною людина, яка несе в собі холод і загрозу. І щось ще – слизьке, липке, наче мазут, що не змиєш ніякою водою.

Його обличчя різке, мов висічене рубаним каменем. Сивина на скронях виглядає як обман – не про мудрість вона, а про хитрість, накопичену роками махінацій.
Очі – колючі, вицвілі. Він поводиться впевнено, наче господар, якому належить кожен сантиметр цього офісу.
Ніякої поваги, ніякого запиту.
Однак він не сідає, поки не кивну, але навіть у цьому бачу не повагу – а спосіб показати, що він може й так, і так.

І я розумію: людина переді мною – сама отрута.
Не гнівлива, не вибухова. А така, що капає повільно. В тиші. Руйнує зсередини.

– Ми з вами маємо поговорити. Це стосується моєї племінниці, – каже він холодно. – Діани. – додає. 

І трішки візуалу та настрою) 

Натискайте, щоб читати книгу) 

Приємних вражень і тихого вечора!