Вітаю, сонечка!

Запрошую на сторінки новинки!

Любовне фентезі вже чекає на вас. Де минуле та сучасність переплітаються. Де вирують інтриги, пригоди та кохання — вічне, чисте невмируще.

Уривок.

— Златославо, Юстин тобі не пара. Не буде у вас весілля. Інший долею тобі назначений. І чекає він на тебе вже давно... Скоро побачиш його. Він — твоя доля...

Страшенно нервую і не можу втримати сльози. Я образилася на бабусю. Я приїхала до неї за порадою, підтримкою, зрештою — благословенням, а вона взяла та наговорила мені гидоти.

Я ж кохаю Юстина. У нас скоро весілля. Але зараз мій наречений у відрядженні. Його не буде ще тиждень, тому я вирішила провести цей час за своїм хобі. Ну люблю я оті старі розбиті глечики, різноманітні цяцьки та старовинні речі. Це моя слабкість, і я в ній кохаюся. Тягне мене до таких речей, мов магнітом. Люблю бродити закинутими палацами, фортецями та замками.

Не можу пояснити, що відчуваю від отаких прогулянок, але іноді мені здається, що я опинилася вдома, хоча насправді знаходжуся у напіврозваленому палаці. Мене приваблює усе старовинне, і я відчуваю легку ностальгію за тими часами. Уява малює ті моменти, де люди їздили на конях, не було усіх зручностей та комфорту, який маємо у нашу епоху. Але мене страшенно приваблюють оті давні часи. І так хочеться хоч на мить потрапити туди.

Видихнувши гіркоту розчарувань, витираю сльози і знову у спогадах повертаюся до розмови з бабусею. На її пророцтво я лише роздратовано фиркнула:

— Не бути цьому! Моя доля — Юстин.

Прикипаю відвертим поглядом до темно-карих очей бабусі, і лиш тепер зловила себе на тому, що бабуся у свої шістдесят три виглядає ледь не як мама. Жодної зморшки на обличчі. Молода, усміхнена.

Нервово ковтаю згусток, що утворився у горлі від думок.

Бабуся — цілителька. Вона лікує хворих. Інколи бачить долю людей наперед...

Мені стає страшно. Я відступаю від неї та з відчаєм прошу:

— Скажи, що ти пожартувала... Молю, скажи!

На мої слова бабуся Катерина лише посміхнулася і, зв’язавши пучок трави звіробою, повернулася до мене спиною, вішаючи його сушитися.

Це мовчання означає лише одне — її слова правда. І це неодмінно трапиться.

— Я так не хочу... — в істериці кидаю бабусі у спину. — Чуєш? Я кохаю Юстина...

Чорнява жінка обертається до мене обличчям і присідає на лавку в альтанці. Зазирнувши мені в очі з посмішкою, заявляє:

— Не кохаєш ти його. І ніколи не кохала. Відпусти його — він уже не твій.

Від почутого в мене стався нервовий зрив, і я не змогла втримати емоцій:

— Мабуть, люди правду кажуть, що ти — відьма... Як ти могла скалічити моє життя?

Бабуся лише пильно глянула на мене і сухо відмахнулася:

— Це не я, дитино! Це вже вирішено вищими силами давно, — вона важко зітхає та з гіркотою додає: — Я гадала, ти любиш мене, а ти, як усі — вважаєш мене відьмою... — хмикнувши, Катерина додає: — Як спасти від наглої смерті, то всі біжать, а як поза очі — то відьмою звуть... — вона пильно дивиться на мене та з докором кидає: — І ти туди ж... Тільки від мене нічого не залежить. Я ж сказала те, що бачу. Твоя доля написана ще до твого народження, і серце твоє віками належить іншому... Він чекає на тебе вічність.

Не хочу в це вірити. Не хочу цього чути. Це неможливо. Цього бути не може. Моє серце наповнене коханням до Юстина, і своїм чоловіком я хочу бачити лише його.

Розвернувшись, я пішла мовчки від бабусі, а вона лише навздогін мені кинула:

— Благослови Боже, твою дорогу, дитино!

https://booknet.ua/book/ya-budu-kohati-tebe-vchno-b436565

Приємного читання!