Кілька днів я блукав по цій цифровій тюрмі. Думав: «Якби ж я не був таким мудаком… раптом все б змінилось на краще?».

Я озирнувся і помітив до болі знайомі мені двері. Обережну повернувши ручку, я зайшов у свою стару квартиру, де я жив з Віолеттою. Світло не вмикалось, але якесь слабке освітлення йшло з кухні. Коли я почав повільно підходити, то чув: 

«З днем народженням тебе, з днем народженням тебе! З днем народженням, наш любий тато! З днем народженням тебе!»

Я вже хотів кинутись, щоб усіх їх обійняти, але усі вони зникли. Єдине, що не зникло - це торт. Зі своїм скривавленим обличчям я дивився на цей клятий торт півгодини, поки намагався видавити з себе жалюгідну сльозинку. 

Я у розпачі вперся об стіл і почав ревіти на всю квартиру. Сьогодні було 20 квітня. Я втратив те, чого у мене ніколи не було, але завжди хотів.