Західне марево огортало тремтячою хиткою вуаллю спальню принцеси. Червоні промені сонця ковзали, летіли — ніби стріли, народжені в небесному океані й послані на землю для того, щоб прикрасити дівчину своїм пришестям. Гори, що виднілися вдалині, здавалися чорними велетнями, що з'явилися з глибоких печер, — вони мирно спали, вкриті покривалом хвойного лісу, що розкинувся на їхніх пологих схилах. Спали — але в будь-яку мить могли прокинутися від своїх мрій... так само, як прокинулася цього вечора принцеса. Вона розплющила очі й позіхнула. Оглянула альков спальні, ніби бачила його вперше в житті, і рвучко сіла на ліжку, притиснувши до грудей покривало. Вона й сама не знала, якою прекрасною була в цю мить — чорне, як вороняче крило, волосся розкинулося на тендітних плечах, червоні, наче кров, губи яскравою плямою світяться на блідому обличчі, і наче сніг її шкіра. Усе ще відбивається в очах її, опівнічна мрія — страшна, божевільна... І здається принцесі, що вона все ще там, серед вересових пагорбів, стоїть на вітру, оповита гіркими пахощами трав, і чекає, поки темна тінь, що повзе схилом, дістанеться до неї. Але немає ні пагорба, ні вересу, ні тіні — принцеса сидить серед купи подушок, а за вікном згасають останні промені сонця...

...Шелест шовку й тонкий дзвін підвісок на браслетах, перестукування підборів мармуровими плитами камінної зали, ніжні аромати троянд — принцеса, потопаючи в мереживах, йде до каміну, біля якого згорбилася її мачуха. Королева весь час мерзне, навіть у спеку вона не може зігрітися, тому й сидить біля коміну, простягаючи до вогню худі зморшкуваті руки. На колінах у неї лежить маленьке дзеркальце — подарунок фей. І в ньому повелителька може бачити все, що тільки забажає. Але вже другу зиму не дивиться в нього вона, бо не хоче чарівна штучка відобразити прекрасне обличчя королеви. Бо немає в неї більше її краси — і з віддзеркалень дивиться на неї стара баба — зморшкувата, сива.

— Матінко, чому ви знову не прийшли на вечерю? — голосок принцеси нудотно-пестливий, але очі холодні, а губи презирливо скривлені — все не може забути вона, що в тіні з проклятих снів обличчя її мачухи. І зріє в ній ненависть до королеви — з кожним днем дедалі сильніша вона, дедалі чорніша. І знає принцеса — зовсім скоро вона заволодіє чарівним люстерком, а королеву вижене і зі снів своїх, і з замку. Скоро осінь — і встигнуть у глибині чорнолісся прокляті яблука, з яких спече вона пиріг для милої матінки...

— Залиш мене, — надтріснуто відгукнулася королева, не дивлячись на неї — бачити юних вродливих дівчат вона не могла, адже зовсім нещодавно й її шкіра була гладенькою, наче шовк, а очі — променистими і ясними.

— Як скажете, матінко, — ховає усмішку принцеса, і шелест її спідниць віддаляється.

Королева сидить біля вогню і дивиться, як танцює полум'я на соснових полінах. Їй холодно. Вона кидає тужливий погляд на дзеркальце, гладить його тонкими пальцями, схожими на сухі гілочки, але так і не наважується глянути в нього, хоча це лише її порятунок.

— Ти хочеш моє дзеркало? — бурмоче королева, ніби принцеса ще може чути її, ніби все ще стоїть вона позаду крісла. З криком, схожим на вовчий рик, стара жбурляє дзеркало в стіну, і кам'яна крихта сиплеться на килим, і здається, ніби то сніг лежить на червоному ворсі його — виблискує й іскриться, ловить іскри вогню, але не тане, не тане...

арт Поліна Смирнова

відео Тая Стрельцова