Моторошне переслідування у "Великодушному ескорті"

Вітаю, любі. Мабуть, ви вже помітили, що глави передплатного роману "Великодушний ескорт" протягом публікації викликають найрізноманітніші емоції. Деякі сцени інтригують, деякі - змушують реготати разом зі стилістом Ніком, а сьогоднішня глава змусить перейматися про головну героїню. Адже угода з Драгомановим приносит усе нові "плоди", і наша Мартина починає усвідомлювати, чим для неї може обернутися домовленість із багатієм. 

Уривок

Чи то втома, чи алкоголь навіює настирливу думку, що хтось іде слідом. Здається, я навіть чула кроки. Утім, коли озиралася, бачила, як вітер підносив пакетик, або кіт перебігав дорогу. 

Досить мені клаустрофобії! Темряви я ніколи не боялася!

Пришвидшую крок і майже переходжу на біг, коли вже й ввижається тінь, що подовжується від ліхтаря біля одно з під’їздів багатоповерхівки. Ні, я не збожеволіла. Хтось дійсно мене переслідує. Від цієї думки серце пропускає удар, а дихання збивається. 

Навпомацки шукаю в сумці телефон, попри те, що заважають пакунки, а сама щодуху перебираю ногами. Коли наважуюся озирнутися, бачу постать — худорлявого чоловіка в чорному, що напористо суне на мене. І хоч він знаходиться ще далеко, наближається все швидше.

— Чого вам треба?! — кричу, а коли не отримую відповіді, зойкаю з надією, що хтось мене почує з вікон. 

Утім, дарма я сподіваюся на поміч чужинців. Зате вдається нарешті дістати мобільний і чомусь передусім я набираю не поліцію, а Гектора. Упевненість, що він дійсно може допомогти, вкорінилась тоді, коли чоловік зізнався, що зберіг мені свій номер. Тож я готова покластися на нього, хай ми й мало знайомі. 

— Та-ак, — протягує він, немов щойно проснувся. — Я слухаю. 

— Гекторе, це Мартина! Мене переслідують! Чуєш?! 

— Де ти знаходишся? — абсолютно спокійно питає він, наче нічого страшного не відбувається.

Роззираюся. З двох сторін будинки, між ними — маленький дитячий майданчик і занедбаний квітник. 

— Бог його знає… — мало не плачу. — Від бару “Інферно” я звернула ліворуч і пройшла кілометр чи два. 

— Я зрозумів.

— Тебе чекати? — не стримую схлипування. 

У цей час адреналін усе більше мені тисне на скроні. Я спотикаюся за гілку і ледь не валюся на асфальт. На щастя, вчасно вдалося згрупуватися. 

— Гекторе! — волаю в слухавку, як раптом розумію, що він уже не на зв’язку. 

І що робити? Чи варто сподіватися на його допомогу? 

Зізнавайтеся, чи маєте здогадки, хто наш переслідувач?!

***

Щоб перейти до книги, тисніть на обкладинку

Доброї ночі, мої шалені!

Ваша Кейтрін Шкроб