Він так сказав.
І навіть не кліпнув.

Якби героїня роману "ДВІ ДРУЖИНИ, ОДНА БРЕХНЯ" написала б собі листа, ми прочитали б таке:

Поліно, запам'ятай.

Ти не згадуватимеш першу брехню — вона була тихою.
Але добре запам’ятаєш останню.

Він скаже, що любив тебе.
І ще одну.
І ще.
Наче любов — це опція з меню.

Ти згадаєш ніч у лікарні.
Сина — блідого, мов привид. В реанімації.
І себе — без чоловіка, без опори.

І зрозумієш: з усіх жінок, які вірили йому —
найважливіша зараз саме ти. 

— Алло? Ви мене чуєте?
— Де Емір?
— Він зараз… зайнятий, — відповіла жінка. І ці два слова прозвучали, як вирок. Вона навіть не приховувала усмішки в тоні. — Нашими дітьми.
— Що? Хто це?
— Його дружина, — гордо видала жінка. — Тож тобі, Поліна, доведеться зачекати, коли Емір готовий буде приділити тобі увагу.
Сказавши це, вона кинула слухавку.
Дружина? А я тоді хто?