Вітаю, любі читачі.

Як ви вже знаєте, моя книга Шлюбна обіцянка нещодавно надійшла в передплату й активно оновлюється. Ціна на передплату мінімальна та згодом вона зросте. Тому поспішіть придбати за доступною вам ціною. 

Також, хочу повідомити, що книга Неможливий романс, скоріше за все, незабаром надійде в продаж. Тому, хто додав собі в бібліотеку, встигніть дочитати. Книга довгий час була у вільному доступі. 

А для тих, хто ще не приєднався до фанів Нестора та Оксани, смачний кусь:)

***

— Я можу допомогти з… — не встигаю завершити речення, бо на мій рот нападають та беруть в полон. І я миттєво, підсвідомо, прикриваю повіки. Піддаюся всім тілом вперед, відчуваючи, як його охоплює полум'я пристрасті. Неправильної, безкомпромісної та безжальної. Вона затягує нас у вир забороненого та недозволеного. Нещадно б’є бажанням, катує імпульсами хтивості та незвіданої раніше насолоди. Я поринаю у вимір цілковитої ейфорії, втрачаючи зв'язок з реальністю. 

— Пробач… я не мав права… — винуватий голос Нестора приводить до тями, приземляє і я розплющую очі. 

Відразу ж відводжу погляд, бо дивитися на чоловіка соромно. Ще мить тому, я казала, що маю хлопця, а зараз, фактично зрадила його. Сором та докори сумління прокидаються в мені та починають душити. В очах з'являються сльози. Хочеться плакати від власної дурості та слабкості. А що було б, якби Нестор не зупинився? 

Мене охоплює паніка. Я відступаю на кілька кроків та обертаюся. Благо, Нестор відразу опустив руки та дав мені можливість віддалитися від нього. 

Дивлюся попереду і нічого не бачу через сльози, котрі рікою ринули з очей. Плачу і не можу зупинитися. Мене починає трусити. Я ледь не зрадила свого хлопця з першим зустрічним. Про що я думала?

Я продовжую стояти та плакати, і не маю в собі сил, аби обернутися та глянути на Нестора. Вочевидь, він зараз думає, що я не сповна розуму. Сама погодилася на зустріч, сама відповіла на цілунок, а зараз шарахаюся від нього, як від заразного. Він же не винен, що я дурепа. 

— Оксано… — чую своє ім'я, але боюся обернутися. Боюся, що побачу в очах чоловіка гнів та зневагу, попри те, що це він мене поцілував. Я ж могла відмовити, відштовхнути його. — Оксано, глянь на мене. — його голос звучить тихо, розмірено і мені на мить навіть здається, що його зовсім не хвилює дана ситуація. Може, він кожну другу так цілує?

Чую кроки позаду і неквапливо повертаюся, витираючи при цьому мокрі щоки. Не хочу, аби він бачив, що я плакала. 

— Пробач, — Нестор миттєво опиняється поруч. Бере мої руки у свої та заглядає у вічі. — Я піддався імпульсу. Вибач. 

В його словах відчувається щирість та провина. Здається, він і сам не очікував того, що зробив. 

— Ти не винна. Це все я. — каже він, —  Не плач тільки. 

Нестор робить ще крок і обіймає мене за плечі. Притягує до себе та гладить по спині. Я відчуваю полегшення. В його обіймах і справді затишно. Але це так неправильно!

— Це було… — мені важко щось говорити, адже докори сумління з'їдають зсередини. А ще, не хочеться засмутити Нестора своїми безглуздими виправданнями. Я винна не менше, аніж він. 

— Це було помилкою. Знаю. — каже так, наче наш цілунок й справді нічого не означає. Я схлипую та тулюся до його плеча, шукаючи прихистку у того від кого мала б тікати стрімголов. 

— Я не хочу, аби ти думав про мене погано. Я не така. 

Мені заледве вистачає сил, аби це промовити, бо все тіло, наче накрило важелезною брилою снігу. Ниє кожен клаптик тіла та душі. 

— Я не буду. — спокій Нестора вражає. Та разом з тим, він дарує відчуття безпеки та впевненості, що все буде добре. Попри все. 

— Правда?

— Правда. Забудьмо про це непорозуміння. Нічого не відбулося. 

Я перестаю плакати та вивільнившись з обіймів чоловіка, витираю очі та щоки. 

— Ходімо, я відвезу тебе додому. 

Я згідно киваю та йду слідом до авто. 

Попри сором та лють на саму себе, я знаю, що цей вечір назавжди залишиться в моєму серці. Як спомин про поцілунок, котрого не було. 

***

Запрошую всіх на мою сторіночку! 

Відстежувати автора

З любов'ю, завжди ваша Мартіна!