Хронологія Пустоти. Перший рік (2017-2018 роки)

Від хаосу до "Пустоти" (початок 2017 — 2018 роки)

Перші пів року після Великого Вибуху Київ нагадував пекло, де кожен боровся за себе. Місто лежало в руїнах: Хрещатик — купа попелу, Поділ — затоплений через вибухи газових сховищ, а повітря просякнуте пилом і смородом горілого. Деякі мости через Дніпро встояли, хоч і були сильно пошкоджені — Метро тримався на волосині з проламаним полотном, Південний хитався, але ще пропускав пішоходів, а Дарницький стояв напівзруйнований, із вирваними секціями. Повністю зруйнованими лишились лише Патон і пішохідний міст. Люди, що вижили перші тижні в підвалах і метро, почали вибиратись назовні, коли радіаційний фон трохи спав, але хаос лише наростав. Усіх охопила одна думка: де безпечніше? Хтось намагався тікати з міста, сподіваючись, що за його межами — села, поля, чисте повітря — буде шанс вижити. Вони йшли пішки через хиткі мости, несли дітей на руках, тягли мішки з останніми запасами, але мало хто повертався — на дорогах чатували уламки, радіація й голод.

Максим, що вижив на Лівобережній після загибелі матері, учився виживати сам. Перші місяці він блукав руїнами свого району, тримаючись подалі від групок людей. Він не був бійцем — зброї, крім шматка металу, у нього не було, та й сили битися з кимось не вистачало. Натомість він учився бути виживальщиком: шукав їжу в покинутих квартирах, розбиваючи двері цеглою, збирав дощову воду в уцілілі пляшки, ховався від радіаційного пилу в підвалах. Він навчився розпізнавати, де можуть бути запаси — за запахом гнилої їжі чи слідами грабіжників, — і уникав відкритих місць, де чатували небезпеки. Максим тримався самотності, бо бачив, як люди зраджували одне одного за шматок хліба, але поступово розумів, що виживання — це не лише їжа й вода, а й уміння захистити себе.

Інші, навпаки, рвались у Київ із передмість і сіл — Броварів, Ірпеня, Борисполя. Їм здавалося, що в місті, де вже нікого не лишилось, можна поживитись: розграбувати покинуті магазини, знайти зброю чи медикаменти. Так почався період Великої міграції — безглуздий рух із міста за місто і назад. Люди перетинались на напівзруйнованих мостах чи розбитих трасах, як привиди: одні тікали від диму й руїн, інші йшли до них у пошуках залишків минулого. Зустрічі часто закінчувались бійками — за банку консервів чи ковток води били до смерті. Максим бачив це здалеку, ховаючись у тіні багатоповерхівок, і вчився обходити такі сутички, але одного разу уникнути бою не вдалося. Приблизно влітку 2017 року, коли він пробирався до покинутого "Сільпо" на Лівому березі, на нього напала групка підлітків-бандитів — голодні, озлоблені хлопці, не старші за нього самого. Їх було троє, озброєних битами й ножами, і вони вимагали віддати його мізерний запас — півпляшки води й банку тушонки. Максим спробував утекти, але вони загнали його в кут біля зруйнованої стіни. Довелося боротися за життя: він махав своїм шматком металу, як міг, відбив удари, а потім, у відчаї, вдарив одного з нападників у шию. Хлопець упав, захлинувшись кров’ю, а решта втекли, кинувши свого товариша. Максим стояв над тілом, тремтячи, із закривавленими руками — це був перший раз, коли він убив. Цей момент перевернув його: він зрозумів, що виживання — це не лише хитрість, а й готовність забрати чуже життя, щоб зберегти своє. Відтоді в ньому оселився холод — не ненависть, а тверда рішучість, яка загартувала його дух.

Через пів року хаос почав вщухати — не тому, що стало краще, а тому, що більшість або загинула, або знайшла собі місце. Міграція сповільнилась, люди втомились бігати й почали осідати. Хтось закріпився в багатоповерхівках на Троєщині, хтось — у метро на Лівому березі, хтось — у підвалах заводів на Шулявці. Виживші зрозуміли, що хаос — це не порядок, а без порядку не вижити. Їм потрібні були общини, правила, хоч якась ілюзія безпеки. Так у центрі зруйнованого Києва почала формуватись "столиця в столиці" — Цитадель. Це був укріплений район навколо залишків урядового кварталу, де кілька десятків людей — колишні військові, інженери, просто вперті — збудували стіни з уламків і проголосили першу общину. На чолі Цитаделі став чоловік, якого всі знали як Кольта — ніхто не чув його справжнього імені, і він ніколи його не називав. Високий, із шрамом через пів обличчя й холодним поглядом, Кольт був загадкою: дехто шепотів, що він колись служив у спецслужбах, інші вважали його просто божевільним, який вижив завдяки чистій удачі. Але всі погоджувались в одному — він умів тримати людей разом. Кольт не терпів слабкості: "Хочеш жити — працюй, бийся, тримайся," — казав він, стоячи на саморобній трибуні з уламків. Під його керівництвом Цитадель стала маяком для тих, хто ще вірив у майбутнє, хоч і трималась на жорстких правилах і залізній руці.

Приблизно через рік після вибуху з’явився перший воєнізований клан — Паладини. Їх очолив чоловік на ім’я Арсен Стадницький, колишній офіцер ЗСУ, який вижив у підвалі військової частини на Печерську. Паладини взяли на себе місію: боротись за права виживших, охороняти Цитадель і шукати тих, хто ще ховається в руїнах. Вони встановили перші правила — "не кради в своїх", "ділись їжею", "захищай слабших" — і почали патрулювати околиці, роздаючи воду й медикаменти тим, кого знаходили. Зброя з військових складів і тверда рука зробили їх силою, якій довіряли. Паладини стали першим променем порядку в темряві. Максим кілька разів бачив їх здалеку, коли ховався в руїнах Лівобережної, але уникав контакту — він ще не був готовий приєднуватись до когось, хоч і відчував, що його самотність рано чи пізно стане тягарем.

Тоді ж з’явились і перші сміливці — Сталкери. Це були одинаки чи невеликі групки, які ризикнули вийти за межі безпечних зон. Вони шукали ресурси — консерви в покинутих "Сільпо", патрони в розтрощених збройових магазинах, медикаменти в аптеках. Деякі йшли далі — за місто через напівзруйновані мости, до сіл і лісів, де, за чутками, можна було знайти чисту воду чи незаймані склади. Сталкери приносили Цитаделі припаси, обмінюючи їх на захист чи місце в общині, але багато хто гинув — від голоду, радіації чи рук тих, хто не хотів ділитись. Максим, хоч і не називав себе сталкером, жив схожим життям — шукав їжу й уникав банд, але після бою з підлітками почав замислюватись, чи не час шукати щось більше, ніж просто виживання.

Не всі прагнули порядку. Хаос породив перші клани розбійників — озброєні банди, які нападали на слабших. Вони базувались там, де було що грабувати: біля супермаркетів на Позняках, складів на Дарниці, військових частин на околицях. Розбійники не будували, а руйнували — відбирали їжу, зброю, навіть одяг, залишаючи за собою трупи. Цитадель і Паладини стали їхньою головною ціллю, але сталкери часто відбивались, бо знали руїни краще. Максиму доводилось тікати від таких банд не раз, і кожного разу він ставав обережнішим, але той бій із підлітками лишив у ньому слід — він більше не вагався, якщо треба було захищатись.

Минуло два роки після Великого Вибуху, і Київ остаточно перетворився на те, що люди почали називати "Київською Пустотою" — просто "Пустотою". Це був новий світ, де виживання стало єдиним законом. Саме тоді з’явились перші згадки про монстрів і мутантів. Спочатку це були чутки, легенди, перекази сталкерів: "Щось із червоними очима ганялось за мною біля Русанівки!", "У метро чути крики, але там нікого немає!" Хтось бачив тіні в диму, хтось чув виття за містом. Усе це здавалось перебільшенням — монстри були рідкістю, і мало хто вірив, що це правда. Але з кожним місяцем чутки ставали гучнішими, а сталкери почали зникати частіше. Пустота починала показувати свої зуби. Максим чув ці історії, сидячи в укритті, і хоч не вірив у "тварюк", розумів, що світ навколо стає дедалі небезпечнішим — і що самотність може його зламати.