Я стояла посеред кухні, склавши руки на грудях, намагаючись зігрітися. Андрій мовчки поставив чайник і почав діставати чашки.

— Сідай, — сказав він, навіть не дивлячись на мене.

Я повільно опустилася на стілець, дивлячись, як він кидає в чашку пакетик чаю, заливає окропом і подає мені.

— Пий, — його голос звучав спокійно, майже м'яко.

Я обхопила гарячу чашку долонями, відчуваючи, як тепло потроху повертає чутливість у пальці.

— Дякую, — ледь чутно промовила я.

Андрій сів навпроти, склавши руки на столі.

— Хочеш поговорити? — запитав він, дивлячись прямо на мене.

Я хотіла. Але водночас не знала, з чого почати.

Я вдихнула глибше, намагаючись зібратися з думками.

— Я… Я повернулася сьогодні додому, — голос тремтів, але я продовжила. — Була в піднесеному настрої, хотіла поговорити з Олегом… Нарешті все йому сказати.

Андрій мовчки слухав, його погляд був уважним, але він не перебивав.

— Коли під’їхала до будинку, мене здивувало, що машини Олега не було. Але двері були відчинені… Я зайшла і… — я зробила глибокий вдих, відчуваючи, як у горлі знову стає тісно. — У вітальні стояли дві чашки кави. А потім я побачила її.

Андрій стиснув щелепи, але промовчав.

— Вона була… В Олеговій сорочці. А потім… Я… Я зайшла у спальню.

Сльози підступили з новою силою, і я затулила обличчя руками.

— Він… Він просто спав там. Голий.

Я почула, як Андрій важко видихнув.

— І ти втекла, — тихо сказав він.

Я кивнула, ковтаючи сльози.

— Я не могла там залишатися. Я не знаю, як на це реагувати. Це ж… Це ж кінець, правда?

Андрій нічого не відповів одразу. Він просто сидів і дивився на мене так, ніби намагався знайти правильні слова.

Андрій потер долонею підборіддя і трохи помовчав, перш ніж заговорити:

— Олег дзвонив мені. Кілька разів. Він хвилюється, бо ти не відповідаєш.

Я стисла чашку чаю так сильно, що кісточки пальців побіліли.

— Хвилюється? — гірко перепитала я. — Після того, що я побачила? Після того, що він зробив?

Андрій важко зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Я не виправдовую його, Настю. Просто кажу, що він сам не розуміє, що сталося. Він каже, що не пам’ятає нічого.

Я зціпила зуби, відчуваючи, як у грудях знову наростає біль.

— Як зручно, правда? — прошепотіла я. — Не пам’ятає…

Андрій подивився на мене уважно:

— Я не знаю всієї правди. Але точно знаю, що ти не повинна зараз залишатися одна.

Я опустила погляд у чашку, в якій чай давно охолов. Андрій мовчав, даючи мені можливість переварити все сказане.

— Ти можеш залишитися тут, — тихо сказав Андрій, обережно спостерігаючи за моєю реакцією. — Тобі ж нема куди йти, правда?

Я стисла губи, відчуваючи, як очі знову наповнюються сльозами. Він мав рацію. Я не могла повернутися до батьків – надто соромно. До друзів? Але хто з них зрозуміє мене зараз?

— Я не хочу бути тягарем… — прошепотіла я, опустивши погляд.

— Перестань, — Андрій сів навпроти, поставивши переді мною нову чашку гарячого чаю. — Це тимчасово. Просто залишайся, поки не вирішиш, що робити далі.

https://booknet.ua/reader/nzhna-dvchinka-mlionera-b433623?c=4701340&p=1