Друзі, залишаю тут шматочок нової глави.
 

— Ви тут такі щасливі, — Віра кивнула на картину.

— Ми з Анею тоді були молодими. Студенти факультету образотворчого мистецтва, — з відтінком смутку сказав Святослав.

Віра затримала на ньому погляд.

— Ви були близькі?

Слова зірвалися з губ раніше, ніж вона встигла їх обміркувати. Але Святослав, здається, не здивувався її безтактності. Його обличчя залишалося спокійним, хоча в погляді з’явилася тінь задумливості, ніби перед внутрішнім зором пролітали картини з минулого.

— Ми кохали одне одного, — зрештою сказав він.

— Обожнюю красиві історії кохання, — мрійливо проспівала Віра. — Мрію написати книгу про одну з таких.

Святослав відірвав погляд від полотна й уважно подивився на неї. Його очі ковзнули по її обличчю, немов сканер, від якого важко було приховати правду.
Відчувши цей проникливий погляд, Віра миттєво напустила на себе найбезтурботніший вираз, на який тільки була здатна. Вона часто-часто заморгала, вдаючи наївну мрійливу письменницю.

Образ легковажної романтичної дівчини був чудовим прикриттям для журналістки, яка випадково натрапила на справжній скарб — людину, що особисто знала Анну Радченко.

Тепер головне — втертися в довіру. Якщо їй пощастить, Святослав не лише поділиться спогадами, а й, можливо, підкаже, як знайти Грассо.

Читати тут