Вітаю, мої любі, прийшла з новинами. Останнім часом рідко пишу блоги, але все ж вирішила написати. Книгу “Народити тобі” повністю завершено. Адам з Аміною нарешті здобули омріяне щастя ❤️ Поділюсь уривком з епілогу:

— П’ять років… — каже він тихо. — П’ять років тому ми навіть не знали, чи все буде добре.

Я киваю, відчуваючи, як у горлі стискається від емоцій.

— Але тепер у нас все добре. І це найважливіше, — шепочу.

Він цілує мене в скроню, а я відчуваю, як щастя розливається всередині.

— Гей, ви там що, вже романтику розвели? — жартує Артур.

— Просто радіємо, що у нас такий чудовий син, — відповідає Адам, усміхаючись.

— Мені здається, що Давиду треба ще одну сестру, — продовжує Артур. — Що скажеш, малий? 

— Так! — плескає в долоні синочок, і всі починають сміятися. 

— Ти б краще про своє особисте життя подбав, — Адам підколює брата. — Коли плануєш одружуватися? 

— Навіщо? — Артур відмахується. — В мене ще все життя попереду!

Після обіду ми всі йдемо на вулицю, щоб трохи подихати свіжим повітрям. Погода сьогодні хороша і навіть сонце виглядає з-за дерев. 

Інколи я не вірю, що минуло вже п'ять років. Інколи мені здається, що весь той жах ми переживали тільки вчора. 

Це було страшно. Я нікому не побажаю пережити те, що пережила я. Що пережив Адам. 

Я думаю, що найважче з нас усіх було саме Адаму. Його вбивало відчуття провини, і я не знала, як йому допомогти. 

Він звинувачував себе, бо відправив мене тоді додому. Не повірив спочатку. Але я жодної миті його не звинувачувала, бо все це була лише прикра випадковість. 

Просто доля вкотре змусила нас зрозуміти, що життя занадто коротке і ми маємо навчитися його цінувати. Довіряти тим, кого кохаємо і підтримувати, не зважаючи ні на що. 

UBSIiarX

І хто ще не бачив, я пишу нову книгу — (Не) потрібний син

— То що ти тут робиш? — питаю прямо. — З усіх міст ти обрав те, де живу я.

— Насправді в мене був вибір між кількома компаніями, але я обрав цю. Через тебе. Я нічого не забув, Кіро. І я хочу, щоб ти також страждала, як страждав я.

— Ти тут, щоб помститися? — мій голос зрадницьки тремтить.

Тимур вдивляється у мене, ніби намагається прочитати думки. Потім криво посміхається.

— Я тут, бо стало цікаво, як ти живеш після того, що зробила.

— Це не моя провина! — кричу надто емоційно. На очах з'являються сльози, але я знаю, що Тимуру байдуже на них.

— Дійсно так думаєш? — цідить Тимур. У його голосі стільки ненависті, що мені фізично погано стає. Моє серце завмирає. — Через тебе загинув мій брат, і я тут, щоб нагадати тобі про це.

Ваша Міла Мур❤️