Мої новини і дещо цікаве від колеги Юлії Рудишиної

Всім привіт!

Дорогі читачі, вчора завершила свою весняну історію "Коли цвітуть підсніжники".

Сподіваюсь, вона вам сподобалась і подарувала гарний настрій. Найближчим часом очікуйте на нові історії в жанрі сучасний любовний роман.

Також я відновила роботу над фентезі "Сильніше магії всієї". Нові главі плануються 2-3 рази на тиждень.

А ще сьогодні хочу розповісти про приємні події в творчому житті моєї колеги Юлії Рудишиної. Її фольклорне фентезі "Панночка-відьма" отримало спецвідзнаку Міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова". І тепер ви на Букнет маєте змогу познайомитись з цим твором.

Панночка-відьма

Уривок:

По степу, випаленому серпневим сонцем, по жовтій траві — марою пекельною кінь крилатий чорний мчить. Грозова хмара, морок… тінь над ковильним неживим простором. Від копит його іскри вогняні летять, і гаснуть у рожевому небі зірки, крила торкаються хмар, і тремтять позаду коня вихори, в’ються, кружляють, воронками чорними здаються здалеку.
В одному вихорі зустрічник сидить — дико витріщається, загрожує світу грозами та штормами, в іншому — мари пекельні, в третьому — біси степові, кудлаті, моторошні, з очима вогненними.І серед круговерті цієї пекельної — вершники мчать. Розкрилися сарматські кургани, випустили з темряви віків воїнів стародавніх.
Царів мертвих.Кістка біла, в очах — зелений морок мертвого світу, сиві клоччя волосся павутиною за вітром летять. 
І немає порятунку нікому від воїнства загиблого.Чи заарканять жеребця крилатого? 
Чи погасять жовте полум’я його очей? Золото старе, потемніле від часу, погляд його... блищать боки, грива шовковиста в’ється, і тонко дзвенять вплетені в неї дзвіночки та кісточки. 
І трава, що серед літа раптом снігом вкрилася, кришталево співає під копитами... Холод і морок принесли мертві вершники. 
Від них — стужа та хуртовина у степу. Смерть від них.
Ось уже й поземка білою змією повзе, до коня чарівного підбирається, норовить обвитися навколо сильних ніг його, на круп забратися, осідлати. Чорні як смола очі його... як ніч зимова беззоряна, кінця і краю якої немає.Якщо заарканять коня привиди — так і станеться.
Вічна ніч, і степ притихлий, мертвий степ. Не зійдуть весною трави, не плескатиметься зелене море, ковилі не будуть сіяти під місяцем. Чорна кров маків буде литися по степовому роздоллі, розлетиться по світу попелом та пилом.
Чути запах — заліза розпеченого, диму від багаття, у яке полин та горицвіт кидають, дурман та беладону... і морок чіпляється за гриву кінську.Схропує кінь, б’є копитом, і летить піна брудна, і голосне іржання доноситься по всім світам.
А щойно літо було... і сонце пекло степ, і згарищем червоним тремтів світанок над пустками.Гортанні крики мерців, блиск шабель їх кривих… запах шкіри та попелу. 
Туману. Біди чорної.Проклята земля ця.
Чи довго триватиме нескінченний світанок?Осипаються чорним пилом вершники, щойно промені бурштинового сонця торкнуться їх, і кінь крилатий із іржанням переможним у небо змиє.
Лише зміїне шипіння вслід долине... і шелест трав.

Приємного читання!