Стала бачити вона інший світ, духів лісових та річкових, нещодавно гірських мар зустріли — серед ущелини широкої дві дівки в кам’яних сукнях сиділи на валунах, фіалкові очі їх скляними здавались, а золоті коси ніби до спин приросли. Але, здається, налякали їх панночка з Олексою, й красуні перетворилися на зміючок і заповзли в тріщину в скелі.Після байрачного лісу тут дихати важче… але панночці більше степ подобався. Весною добре на роздоллі, тепле повітря тремтить над горизонтом.

Любила Ержбет сонце.Потім ішли вони з Олексою м’яким схилом луговим, козак обіцяв у цей день кам’яних баб показати — мовляв, залишилися вони від царських сарматів.

— Скажи, чому ми не можемо спалити сувій? — раптом спитала Ержбет.— Я намагався, — зізнався Олекса. — Лисавето…

Він встиг підхопити її перед тим, як голова дівчини торкнулася гострого кам’яного останку. Панночка ледь дихала — але рівно, спокійно. В очах відбивалася… безодня. Так, Олекса ясно бачив у чорноті її правого ока пекельні сполохи, а в зелені лівого — болото морове…І здається, що спить його Лисавета.

Обережно поклав її на траву, скинувши свою свитку, вкрив, укутав дбайливо, щоб не замерзла. Незважаючи на сонячний день, земля була ще погано прогріта. Зі свистом виривалося дихання зі стиснутих губ, тремтіли вії... металися тіні в зачарованому погляді.Що бачила панночка там, за межею?

А бачила вона намет білосніжний, що розпустився дивовижною лілеєю серед жовтого марева трав, подекуди збризнутого кров’ю маків. З ярів туман повз молочними зміями, в ньому ховалися видіння та сни.

Сміливі воїни зі смаглявою шкірою та вузькими очима, заповненими чорною смолою, стояли на варті біля намету, й списи їх, здавалося, пронизують небеса — такі вони гострі та великі. Обладунки начищені блищать. Амулети з пташиного пір’я та кольорових агатів — строкаті, яскраві.Полог намету відкинула вузька жіноча рука, на вказівному пальці блиснув кривавим розчерком перстень з великим яхонтом. Гарний камінь… немов полум’я, що застигло, наче вогонь зачарований.

Панночка стоїть біля намету, але її ніби ніхто не бачить — мара вона чи привид… невідомо. Але можна роздивитись їй, наскільки гарна цариця — ось вона вийшла з намету, мружачись від яскравого сонця, прикриваючи очі долонею. Амага.

Звідки панночка її ім’я знає? Діадема у цариці з чистого золота, плескає червоним маревом покривало її, тонке, мов павутинка. На грудях гривня з кованого золотого дроту, з грифонами… брошка красива, браслети масивні… Застібка з гірського кришталю… В прикрасах — яшма та сапфіри, сердолік із бурштином.

І звідкись знання прийшло — щойно Амага вбила царя скіфів. І ніхто не бачить її. Перетворилася на змію та й повзе, ховаючись у високій траві. Лише шелест луною віддавався... блиск чарівної луски в очах Ержбет відбився полум’ям дивним. А вдалині, на високому кургані, що з’явився з туману, побачила панночка білого коня. Здійнявся він дибки, й прокинулася Ержбет від гучного його іржання.Але як на власні очі все ще бачила вона сарматську царицю. Стоїть серед степу — горда, незламна. Світла.