В мене є на букнет улюблена авторка. Не можу нарадуватись, що колись відкрила для себе книги Raina Crow - її шалене прекрасне темне фентезі чарує та відносить у інші світі. Пориньте у вирій слов'янського фентезі, відчуйте магію прадавнього лісу!

читати тут НА ПОКЛИК ЛІСУ



Болю більше немає. Немає холоду й утоми. Дівчина, мов невагомий метелик, пливла у м’якій, затишній прохолоді. Шкіру пестили ніжні пальці вітру, темне волосся вільним потоком розліталося за спиною, а краєчки вбрання шурхотіли, нагадуючи невимушені змахи тонких крил. Навколо лише небо і міріади зірок на глибокому чорнильному тлі небосхилу. Ніби незграбний молочник розлив їх, виплескуючи єдиною сяючою доріжкою. Яскравіше, ніж будь-коли, ближче, ніж можливо уявити. Під ногами лілові обриси хмар і неосяжна нескінченність.

— Я померла? — питає сама себе, проводячи рукою по теплій, такій живій на дотик щоці.

— Не терпиться? — насмішкувато. Теплий оксамит бажаного голосу, і все стає неважливим.

— Деміане… — на видиху. Його чорне, мов вороняче крило, волосся злегка тріпотіло від рівномірних подихів вітру, розсипаючись по плечах і спині дикими завитками. Вона насолоджувалася кожною миттю, кожним його рухом, кожною тінню, що пролягала по його обличчю.

— Я знаю. — тихо, майже муркотливо. Вперше без уїдливості чи насмішки, а спокійно, втішливо. Деміан торкнувся світлого, оголеного плеча, трохи нахиляючись. Обличчя розслаблене, але погляд пильний. Марана не могла відвести очей від його. У темних глибинах відбивалися зорі й танцювали таємничі сизі спалахи. Марана озирнулася, шукаючи його поглядом, але залишалася одна. Лише сріблястий туман збурився, здригнувся і розсипався.

«Невже примарилося?»

— Сумувала? — зовсім поруч, біля самого вуха. Тепле дихання торкнулося шкіри, розсипаючи доріжки мурашок. Так близько… Дівчина прикрила очі, боячись сполохати бажане видіння. Дихання стало уривчастим, а тонкі пальці стиснули краї сукні. Глибокий вдих. Вона повільно розвернулася, готуючись зустріти порожнечу… але перед нею був він. Прекрасніший, ніж раніше, водночас ефемерний і реальний. Високий, стрункий і блідий, як серпанок місяця. Пронизливий погляд чорних очей дивився на неї насмішкувато, трохи лукаво, але зовсім без злоби. Легка тінь однобокої усмішки залишила слід на його тонких, червоних губах. Серце закалатало швидше, клекочучи й оглушаючи, а знайомий жар накрив палаюче обличчя. Деміан схилив голову на бік, не відводячи допитливого, випробувального погляду.

— Я… — почала було вона, але слова захлинулися в просторі. Суджений. Той, хто був обіцяний їй у дзеркальному відображенні під час ворожіння. І щоразу, коли він з’являвся, Марана ніби божеволіла. Вона жадібно вдихала аромат літнього дощу та свіжості лісу, змішаної з прохолодою ночі. Їй хотілося не відривати від нього погляду, але кожна спроба закінчувалася розгубленістю. Вона не витримувала, соромилася. Долоні пітніли, коліна починали тремтіти. Невпевненість накривала з головою, і він не міг цього не помічати.