Скоро побачить світ українське фольклорне фентезі.

Відкрийте для себе чарівний світ Потойбіччя та фольклорної казки, зазирніть у магічні дзеркала, пройдіть стежинками зачарованих лісів...

— Запорожець я, звати Олексою, — похмуро буркнув козак.

Якби молодиця зрозуміла, що перед нею характерник, чарівник, якого відьмам з шляху не збити, то в хату б не кликала, та й взагалі не вийшла б на поріг... Від таких відьмам горе одне. Але звідки їй було про це дізнатися? І жінка сотникова двері відчинила, запрошуючи гостя дорогого. На столі горілки штоф опинився, порося молочне, галушки та вареники, домашня ковбаса, що соком спливала, сала шмат. Козак був радий, що вже поїв, — хто його знає, чим відьма нагодує, раптом під виглядом сала поганок підсуне, а замість горілки — багнюки знайближчого болота?

— Що ж ви, пане, стоїте на порозі? Сідайте, покуштуйте мого частування.

— Не голодний я, — коротко сказав Олекса, на лаву сів прямо, шапку в руках зім’яв, думаючи, чи не дарма погодився до хати зайти?

— Чоловік мій скоро буде, до кузні пішов, подивитися, як конячку його вдорогу приготували... чули, пане, горе у нас... — і відьма сльозу пустила.

Те, що не проста молодиця перед ним, ясно було по невеликих ріжках, що з віночка стирчали — звичайному людові це не видно, а от козаку-характернику одразу в очі впало. А ще на лобі був відбиток козлячого копита — горів як маків цвіт.

— І що за горе? — не знаючи, про що говорити, вирішив Олекса цю розмовупідтримати.

— Дочку нашу чорти забрали! — завила-застогнала раптом чортиця, але все одно гарна вона була, незважаючи на ніс почервонілий та роги свої козлячі. —Два тижні тому… а була ж дівка на виданні. Гарна як троянда… вихор увірвався, а в ньому пики поросячі, рога та копита… підхопили дівку, тільки її й бачили!..так наречений її казав!

І якесь горе у відьми було… надто сильне. Плакала так по-справжньому, ніби боялася, що й її чорти віднесуть... Невже не при справі? І доньку сотникову без її допомоги вкрали? Олекса виття її слухав, вдивлявся в очі... та не бачив він там обману. Якщо й не любила молодиця падчерку, то за таке вострог не посадиш. Але красти її вона точно не допомагала. Тут і пан сотник повернувся з кузні, тхнуло від нього залізною окалиною, перцівкою та тютюном. Присутності гостя з Хортиці навіть зрадів, все проякогось Богдана Ярко згадував та уламував горілки випити. Але Олекса відмовився, справу свою швидко виклав, у попутники напросився, та й кинувся геть, подумавши, що дарма він свою Лисавету одну ужидівки залишив. Що втече вона — про те не хвилювався, куди їй тікати? А ось у халепу якусь панночка могла влізти, їй на те розуму багато не треба, вже зрозумів козак, що за нею око потрібне. І чого він так хвилюється за неї? Сподобалася вона йому, чи що?..

І Олекса перехрестився, попросивши в Цариці небесній — мовляв, бережи мене від таких, як Лисавета, бо морока одна з такими кралями файними.

Сподобалося? Тоді запрошую до ознайомлення (тицяй). Скоро вже можна буде придбати паперову версію.