"Панночка-відьма"  ЧИТАТИ ТУТ- скоро побачить світ українське фольклорне фентезі. Відкрийте для себе чарівний світ Потойбіччя та фольклорної казки, зазирніть у магічні дзеркала, пройдіть стежинками зачарованих лісів... Український фольклор, міфологія та містика Потойбіччя, естетика темної казки, сповненої чарівництва, – все це ви знайдете в цій книзі. Спецвіднака Міжнародний літературний конкурс "Коронація слова" від Nica Nicaleo _________________________________ Панночці здалося, що кличе її хтось — і голос хрипкий, надсадний, ніби людина на сильному вітру кричала. Або застудилась. Голос доносився з темряви, що оточила її, голос хижим вороном літав у цьому мороці, торкався крилами, й пір’я були ніби відточені клинки — гострі. Висічуть обличчя й руки, якими вона закривається... Холод до кісток пробирає, йде він від туманних тіней — пливуть у бік Ержбет, тягнуть тонкі пальці з важкими золотими каблучками, корони на черепах виблискують… і сиве волосся пасмами світиться у пітьмі. Горять вогні в провалах очей, і плескотиться рікою підземною говір їх дивний… і лячно так панночці розуміти чужу мову — уривчасту, немов каркання. Бусурмани схоже балакають — бачила панночка їх у тому вагоні, який відвіз її зі звичного життя. Від балів та прийомів світських. Від нарядів оксамитових. Від маєтку з яблуневим садом — навесні розпустяться дерева, ніжно-рожеві пелюстки пінитися будуть, тремтіти в молочних туманах. Але Ержбет не побачить їх. Їй сидіти в темряві біля підземного озера, чорного як смола, слухати чужинців, клекотіння їх пташине. І може, доведеться піти в пітьму курганів стародавніх... чи не туди її звуть тіні? Манять, кланяються, наче цариці. Подають намисто важке. Золоте. Листя кинджальне переплетене перлами, білі опали сяють… яхонт вогняний. Найбільший камінь, який у житті бачила панночка. Неогранений він, дикий... І віє від нього злом. Так і здається — торкнися червоного полум’я, що приховано крижаною оболонкою… ніколи не вийдеш ти із тої пітьми. А тіні вже не просто кличуть — вони виють. Як звірі. Й виття це таке моторошне, таке страшне… мертві царі прийшли за своєю жертвою? Або — за володаркою? Не слухай їх, Ержбет, не слухай! І намисто не чіпай — торкнешся та пропадеш… Смерть танцює на березі озера, легко ступаючи гострим камінням, сяючи яхонтами очей своїх. Палить серце. Сміється. Сміх цей недобрий. І віє холодом зимовим, і бачиться поземка сива, що зміями звивається на схилах крутих курганів. Але раптом якісь інші звуки почулися. Запах долинув — свіжості весняної трави, бруслини та верболозу… квітучої конюшини, хоч і не час їй. А від царів мертвих тхне пусткою ковильною, землею цвинтарною, туманами, що восени повзуть з ярів... вогнищами прогорілими. Сіркою. Наче брама пекла відчинилася. — Лисавето! — Радість чується в голосі запорожця, який забіг у печеру. Живий він. Справжній. І теплий. Руки його підхопили панночку, вона у його свитку, що пропахла тютюном, ткнулася, насолоджуючись запахами людини. Наче намагаючись забути про мертвяків, які її золотом спокусити намагалися. Щось ще вони говорили — про царство нове, про чужі дороги, які можуть подарувати спокій вічний. Про ковиловий степ. Про кургани. Так. Про кургани. Про те, що вона має зробити, піднявшись на вершину одного з них. Тільки забула вона — що саме, тільки-но відвернулася від старовинного намиста. Панночка намагалась прогнати морок, не думати про те, що обіцяли мертві. Вони з пітьми ще дивилися на неї. В очах їх темрява. Пекельний вогонь. Мертвий степ…