ВОЛАЮ!

— Макс! Відчиняй, ти, с*ко! — гупаю у двері так, що аж стіни здригаються. — Я знаю, що ти там! І ти там не сам!!!

Кулаки вже болять, але мені плювати. Страшенно хочеться, щоб ці чортові двері просто зникли, і я побачила обличчя цих двох мерзотників.

— Дайте хоч речі забрати! — вже майже кричу, відчай змішується з люттю.

Збоку висовується голова якогось діда в розтягнутій майці:

— Чого горланите?! Людям спати не даєте!

— Йдіть ви звідси! — огризаюся, навіть не дивлячись на нього.

Я знову смикаю дверну ручку, але, звісно ж, марно. Замок змінено. От суки.

— Макс, ти совість зовсім просрав разом із своїми гантелями?! — знову гримаю кулаком по дверях. — Я цю квартиру оплачую, а ти там розклався з нею?!

За спиною починається спектакль: сусіди повисовувалися з дверей. Невеличка бабця в халаті з химерним квітковим візерунком спирається на косяк дверей:

— Боже, дитино, що тут таке?

— Та тут таке, що хоч у поліцію дзвони! — гаркаю, розвертаючись до неї.

— Якщо не заглохнете, я сама туди подзвоню! — оголошує вона і демонстративно притискає до грудей телефон.

— От і прекрасно! Подзвоніть! Бо мене додому не пускають! — фиркаю, різко змахуючи рукою.

Але раптом мене осіняє... Квартиру я не оплатила!

О, чорт.

 Запрошую до прочитання! Чуже сімейне життя воно таке, як сутінкі, в кущах) 

Ссиль клікабельна :)

https://booknet.ua/book/poverni-mene-b432846