Чому деякі автори вважають, що створення історії подібне до написання картини? Спершу художник робить начерк, окреслює контури, а потім поступово додає кольори, світло, тіні… Але історія ніколи не стане живою, якщо з самого початку заганяти персонажів у жорсткі рамки, мовби малюючи для них «ескіз», за межі якого вони не можуть вийти.
Персонажі повинні жити власним життям. Письменник, беручись за перше речення, наче знайомиться з ними вперше. Так, у основі образів можуть лежати реальні прототипи, але важливо пам’ятати: це не маріонетки. Автор може направляти їх, але не має права позбавляти їхнього внутрішнього вогню. Кожен герой повинен мати власні емоції, бажання, пристрасть. Важливо не душити їх, а навпаки — дати простір для розвитку у межах тієї реальності, що народжується в голові письменника.
Як досягти цього ефекту? Спостерігати за людьми. Бути уважним, емпатійним, помічати, наскільки ми всі різні. У кожного — свій характер, своя реакція на події. Завдання автора — вловити цю унікальність. Не варто ламати персонажів, підганяючи під зручний сюжет. Нехай вони самі ведуть вас вперед, нехай історія розгортається так, як їм належить. Саме так текст отримає справжню глибину, а герої оживуть на сторінках.
Дозвольте їм дихати. І тоді вони самі розкажуть вам свою історію.
2 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
Увійтикрива аналогія. якщо художник пише портрет, пейзаж або натюрморт з когось або чогось,
. йому не треба спостерігати за сторонніми людьми або предметами. бо вийде не портрет. натюрморт або пейзаж. а схема людини. предмета і рослини ) а герой, якого автор бачить саме так, як може побачити лише він один, стане ніякий - як всі або схожий на когось іншого. саме для того художники пишуть ескізи, щоб персонаж вийшов саме такий, з якого пишеться портрет )
свою історію автор уже побачив, коли взявся писати. а якщо не побачив, то і напише картон і банальність. бо розглядання рандомних людей нічого не дає для конкретної історії - ми їх все життя бачимо - як до того. як почали писати, так і після.
так що людей взагалі треба собі чітко уявляти до того. як ми зібралися писати про наших героїв-людей. а не під час написання )
Анна Акімова, на здоров'я. ви ж спостерігаєте й емпатичні. тобто ні разу не звертали уваги. що ворожки й прогнозисти з голоду ніколи не помирають) ваша аналогія знову крива, вибачте ) якщо автор недорозвинутий і прибув до нас з безлюдного острова, але одразу хоче писати - на здоров'я, у нас свобода слова. а так зазвичай ми про людей уже все знаємо років з 14, а дорослі - так взагалі знають стільки про соціум. що може то і зайве ) скажу по секрету - якщо герой перебирає на себе функції автора, то автор сам не знає, що і про кого пише (я не про те. що автор посеред історії бачить вдаліший спосіб розкрити задум) ну або герой мері\марті сью. і постійно ламає хід історії. бо автор хоче бути нареченою на всіх весіллях і покійником на всіх похоронах. у всіх інших випадках. де автор садівник. а не архітектор, він іде за героєм і сюжетом. а не роздивляється людей навколо. бо він їх і так бачить з дитинства. і все про них знає, що хоче знати. тобто розвивається його герой. а не автор. і лише так. як може розвиватись цей характер. а не натовп інших людей.
Не можу щ вами не погодитися. Це дійсно так.
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати