Три роки тому в цей час я писала те...

...що згодом стало першим розділом мого роману "Завтра, як ми захочемо". Страх, біль, відчуття того, що ти, ні в чому не винний, опинився в камері смертників. Усім знайоме. У цей день не хочеться гучних слів, хочеться лише вірити, як завжди, вірити. І пам'ятати: що довше триває негода, то яскравішими будуть сонячні дні після.

- Летять, летять вони, мільйон їх, - пролунав крізь галас і гул голос матері по телефону.

Я поїхала з дому понад десять років тому, сховавшись за тисячу кілометрів від її, як вона називала, “турботи”, а насправді - хворого гіперконтролю. І ось, незважаючи на відстань, ця нав'язлива непрохана увага знову вривається в моє життя. Я подивилася на годинник - четверта ранку. Навіщо мені дзвонити й казати всілякі дурниці, коли мені о сьомій вставати й потім їхати півтори години, змінюючи при цьому три види транспорту, на свою улюблену для начальства, але відверто ненависну для мене роботу? Я хотіла одразу скинути дзвінок і знову зануритися в сон, але все ж запитала:

- Що летять, хто летить? - пробурмотіла я в слухавку, не приховуючи роздратування.

- Ти що, зовсім не розумієш? - закричала вона. - Увімкни новини!

Зовсім все-таки не розуміючи, що відбувається, я, пробираючись у напівдрімоті темною квартирою, почала шукати пульт від телевізора. Де він може бути? Я не користувалася цим пристроєм років чотири. Вставши, по дорозі знайшла сигарету, сунула її в рот і, підпаливши, підійшла до кухонного вікна. Усе було тихо, світати ще не починало, тільки світло від ліхтарів відбивалося на снігу, що вкрив сухі дерева. Зробивши кілька затяжок, згадала, що якщо телевізор на холодильнику, то й пульт має бути там же. І справді.

По телевізору йшли мультики - хто дивиться їх у такий час? Переключила канал, а на іншому йшов кліп, де жінка в сріблястих трусах трясла великою жопою. Докуривши цигарку, я нарешті зметикувала: який телевізор? Можна ж подивитися новини на телефоні. Чому я не подумала про це раніше? Пішла шукати телефон.

У соціальних мережах не було нічого цікавого, ніхто з друзів не був онлайн, і я не підписана на новинні канали. Я невдоволено зітхнула. Ці її напади дістали, у неї явно якийсь психічний розлад, який потрібно було лікувати ще вчора. Пішла вимикати світло, щоб ще трохи поспати перед роботою.

Несподівано моя п'ятиповерхівка затремтіла від важкого удару. Я інстинктивно відскочила від стіни, подумавши, що це був удар струмом від вимикача. За кілька секунд зрозуміла, що звук виходив звідкись зовні. Ніби кілька тисяч мішків із піском одночасно впали на землю. Зверху почулася розмова сусідів і скрип ліжка - теж прокинулися.

Потім, не розуміючи, що відбувається, я кілька хвилин вдивлялася у вікно. Холодний морозний вітер тут же обпік моє обличчя, але я навіть не помітила цього тоді. Я спостерігала, як яскраві смуги світла пронизували небо. Це було так лякаюче, але водночас так заворожуюче. Тоді я вперше вщипнула себе вище ліктя, щоб перевірити, чи не сон це. Згодом цей ритуал став настільки звичним, що в мене з'явився синець від ліктя до плеча.

Я знову ввімкнула телевізор. Через секунду трансляція співачки, яка виконувала пісню про те, що їй потрібно тільки, щоб коханий був поруч, перервалася. На екрані з'явилася незвично неприваблива і пошарпана ведуча без макіяжу, яка не більше ніж годину тому мирно спала у своєму ліжку, і сказала, що війна почалася.

На сходовому майданчику почулися швидкі кроки і галасливі розмови. У рожевій піжамі, накинувши абияк на плечі куртку і забувши про шарф і шапку, я вибігла з дому. 

Практично у всіх вікнах горіло світло. Усі кудись поспішали. Я вловила фрагменти розмов - люди говорили про те, що потрібно зняти гроші. Схоже, всі, як і я, почули, що в разі війни людство одразу повертається до колишніх мало не середньовічних часів, і банківська система зазнає краху. Це здавалося і мені логічним. Я попрямувала на свій четвертий поверх за карткою.

Заспаний кіт, що крутився під ногами, подумав, що це сьогодні я вирішила його розбудити, а не він мене, як це відбувалося за звичкою кілька років до. Поспіхом насипала йому сухий корм. Рижик глянув на мене з виразом невдоволення на мордочці, мовляв, і навіщо було мене будити в таку рань заради цього?

Біля банкомату стояло приблизно 30 осіб. Подивилася на годинник - 5 ранку. Хтось істерично сміявся, хтось базікав без угаву, хтось тупо витріщався в небо, а хтось намагався заспокоїти крикливих дітей. Багато хто був у домашніх капцях, незважаючи на мороз у мінус 25 градусів. Люди перемовлялися, але я в шумі нічого не розбирала, як і всі інші. Напевно, всім нам хотілося отримати одне від одного не слова, а просто відчуття, що це не наше особисте божевілля.

Пронизливий писклявий звук змусив нас усіх подивитися вгору. Виявилося, що динаміки на стовпах працюють. Неприємний звук змусив усе моє тіло здригнутися так, нібито я просто зараз падаю з обриву. Здалося, що кров завмерла навічно в тілі. Я не помічала динаміки до того моменту, поки не помітила. І відтоді, як я їх побачила, вони стали моїм постійним візуальним тлом - я не могла більше не помічати стовпи і шукала на них ці чорні коробки очима, де б я не йшла.

Повертаючись додому, мені довелося пробиратися крізь великий затор. Кілька машин зіткнулися, а решта, в яких сиділи деколи по 7 осіб, намагалися об'їхати аварію тротуаром.

Магазин сьогодні не відкрився. Та й до вечора вже було все одно. Очі почали нестерпно боліти від нескінченного гортання соціальних мереж і стеження за новинами. Кажуть, що для вироблення рефлексів потрібно багато повторень, але мій інстинкт на згинання навпіл спрацював відразу після першого свисту над дахом. Не знаю, чому, але, ставши вдвічі меншою на зріст, мені здавалося, що бомби до мене не дістануться. Я подумувала про те, щоб купатися в перервах між повітряними тривогами, але тут же відкинула цю думку. Якщо я помру, краще нехай мене знайдуть брудною, ніж голою серед завалів.

У мене дивний кіт, і він обожнює салюти. На Новий рік, коли феєрверки запускалися півгодини, він, незважаючи на мороз, сидів на підвіконні балкону, намагаючись спіймати кольорові кульки м'якими лапками крізь вкрите зимовими візерунками скло. І зараз, при кожному новому хлопку, він знову біг до підвіконня, виглядаючи яскраві вогники. Я заздрила коту. Він нічого не розуміє. Але ж і я теж. Я теж не розумію, як усе це може відбуватися в довбаному 21 столітті.

Першого дня я спала на підлозі в коридорі, влаштувавши саморобне ліжко з пуфів і каремата, притулившись головою до вхідних дверей. Холодний вітер дув із під'їзду, незважаючи на всі ковдри, які я підклала вниз. Долоні майже не рухалися від постійного гортання стрічки новин, очі щипало від довгої напруги. Ноги заклякли в чоботях, але зігрітися їм так і не вдалося.

Притулившись теплим носиком до мене в пахву, кіт почав муркотіти. Я погладила його персикову шерстку. Мурчання Рижика, здавалося, мало цілющий ефект. Я хоч трохи провалювалася в темряву на кілька секунд, а потім, на жаль, на кілька хвилин поверталася в реальність. Хоча тієї ночі мені було важко розрізнити, що є що.

Наступного дня, на мій подив, магазин відкрився. Люди почали займати чергу з самого світанку, але не тільки для того, щоб запастися їжею. Залишатися в чотирьох стінах було нестерпно; здавалося, що там ти самотній у своєму страху і що сам це все придумав. Виходячи на вулицю і спілкуючись із людьми, ставало легше. Один великий страх, розділений на сотню, не стає меншим у сто разів. Але все-таки він стає меншим, ніж неділений зовсім. Деякі люди в натовпі намагалися навіть жартувати. Одні презирливо дивилися на таких - які зараз жарти. Інші сміялися у відповідь, але радше істеричним сміхом.

Коли нарешті настала моя черга, полиці магазину були майже порожні - лишилися лише кілька банок дорогих консервів, грецьких оливок, елітних італійських макаронів, якісь дивні корми для тварин та ще така сама марна їжа. “Це був би чудовий момент для маркетингового дослідження того, які продукти найпопулярніші”, - подумала я. 

- Уряди-годи хоч спробую справжню червону ікру, - сказав чоловік років 60-ти, який стояв поруч зі мною і складав у візок бляшані баночки, - а думав усе життя, що так і помру, не скуштувавши... Його дружина злісно подивилася на нього й смикнула за руку - чоловік почав складати баночки назад на полицю. - Не спробую...

Закупившись усім необхідним, точніше тим, що залишилося на полицях, я побрела додому. Розставила все по поличках і в перерву тривог вирішила скупатися. Уже змирилася з тим, що буду знайдена голою. Була тільки одна думка - а якщо раптом станеться, то на скільки частин мене розріже ця ледве прикріплена ще за радянських часів плитка у ванній кімнаті?

Звуки стали ще гучнішими: війна вже не десь там, а вже просто під моїм під'їздом. Тієї ночі вирішила піти спати в бомбосховище. На саморобних полицях у котельні розмістилося з два десятки людей. Діти, жінки, чоловіки і навіть маленькі пекінеси перемовлялися між собою.

- Тс, - піднесла одна з найбільш жвавих жінок до своїх губ вказівний палець. Ми замовкли і прислухалися. - Щось свистить, чуєте?

Кілька хвилин усі мовчали, прислухаючись до кожного звуку. Такого дивовижного одностайного мовчання кількох десятків людей, дітей і собак у будь-якій іншій ситуації домогтися просто було б неможливо. Начебто пройшло. Хтось найсміливіший почав говорити про те, що здається пролетіло повз. Інші піддакнули йому. 

І знову до наступного свисту тривають тихі розмови. Іноді люди розділялися на групи і хтось ділився з іншими нібито дуже секретною інформацією, яку дізнався від якогось родича.

- А нічого що в нас вікно світиться? - сказала раптом голосно все та ж жвава жінка.

Усі подивилися на маленьке напівпідвальне віконце, яке пов'язувало нас із зовнішнім світом. Просили ж повністю відключати світло після 10 вечора, а воно світилося на весь двір. Для того, щоб закрити його довелося роздобути одну темну ковдру - принесла дівчина, яка жила в цьому під'їзді. Хлопчик років 10 заліз на плечі свого батька і якось косо-криво, використовуючи будівельний скотч, зміг прикріпити ковдру до вікна. Начебто більше світло не просочується.

Мені не хотілося брати участь у цьому всьому. І розмовляти теж не хотілося. Мені просто хотілося, щоб хтось відмотав усе на два дні назад, коли я сиділа з подружками в барі та пила смачне крафтове пиво і по приколу ворожила їм на Таро про те, якого зросту будуть їхні майбутні чоловіки. Минуло всього два дні, а здається, що це було в якомусь іншому і зовсім не моєму житті. Взявши термос, я вийшла на вулицю в туалет. Не думала, що колись писатиму просто під ялинкою біля під'їзду. Потім закурила. Морозне повітря пробило чомусь на піт. Така тиша й темрява, якої я в столиці ніколи не бачила. У деревах почали ввижатися темні фігури. Розгледіла - їх створювали гілки дерев.

Прийшла назад. Бабусі, дідусі й діти розмістилися на саморобних ліжках - дверях на цеглинах. Решта людей розляглася на брудній і нічим не вкритій підлозі (за фактом, це була витоптана земля). У самому кінці котельні залишалася відстань приблизно сантиметрів 140 на 50. Якраз між тією жвавою жінкою та її дуже повною подружкою. Я попросилася прилягти, і вони навіть постаралися трохи розсунутися. У них не особливо вийшло - місця більше не стало. Але я вмостилася все-таки між ними. З одного боку мене закрила спина, а з іншого груди розміру 12-го. Відразу вирубилася.

Взагалі не бачила жодних снів. Просто чорний екран. Попри такі умови, зранку я почувалася цілком бадьорою.

- Цікаво, - навіть змогла посміхнутися я, - найміцніший сон за останні років 10 був у мене між грудьми грудастих 60-річних жінок, загальна вага яких, імовірно, перевалює за триста кілограмів.

Життя знаходить найрізноманітніші способи вибивати молочні зуби.