Пройшов майже місяць з моменту публікації попереднього твору, і сьогодні, так співпало, на третю річницю війни в Україні, я публікую нове "темне" сновидіння.

Це доволі символічний збіг, адже "Верóніка" - про тяжкі втрати та відчайдушну боротьбу, про жагу до життя і надію на краще. Навряд чи кінцівку мого твору можна назвати щасливою - зло невідворотно псує те, до чого торкається. І все ж, вона - про надію, про світлий вогник у грудях, який не дає людині згаснути після всього, що з нею зробили.

Маю надію, якщо Ви ще не знайомі з моєю творчістю, ці рядки з "Верóніки" спонукатимуть Вас до скорішого знайомства:

" Ось він бере мою руку в свою, накриває своєю долонею, і театрально застигає.   
В мене з’являється відчуття, наче він грає зі мною в гру, правила якої мені невідомі, в той час, коли він — досвідчений гравець.
Чим довше він тримає мене, нетямущу, в цьому невизначеному положенні, тим інтенсивніше мене мучить передчуття невідворотної загрози. Дикий, ірраціональний страх смикає мене за нутрощі, кричить моїй свідомості про те, що коли його долоня зникне з моєї руки, замість своєї кінцівки я побачу два стирчачих кролячих вуха! "

" Руки! Як багато від вас залежить! Ви витираєте гіркі сльози з кутиків очей. Ви відштовхуєтесь від землі, коли тіло зазнає падіння. Ви випростуєтесь на всю довжину, не підпускаючи до свого господаря, атакуюче того, зло. 
Як шкода, що ви, зазвичай такі сильні і прудкі, зараз зів’яло повисли в блазнівських руках, наче здолана здобич в пащі лева! "