З темряви виступив силует, високий і неприродно худий, з довгими, майже кістлявими пальцями. Його очі горіли червоним, а рот викривився у посмішці, повній чорної безодні.

— Нарешті, — воно заговорило. Голос був одночасно глибоким і шелестким, наче сотні голосів, що говорять в унісон. — Ми зустрілися, Рене.

Дівчина стискала кулаки, серце гупало у грудях.

— Хто ти? — повторила вона, змушуючи голос не тремтіти.

Істота схилила голову, ніби роздивляючись її.

— Той, хто давно чекав. Той, хто знає твоє справжнє ім’я.

Світло підвіски спалахнуло різкіше, немов реагуючи на його слова.

Рене відчувала, як усередині щось пробуджується. І це було навіть страшніше, ніж темрява перед нею.

Повітря стало ще важчим, наче невидима сила тиснула на груди, не даючи дихати. Валері і Луїза завмерли, їхні очі були прикуті до створіння, що виступило з темряви.

— Я не боюся тебе, — голос Рене звучав твердо, хоча руки злегка тремтіли.

Сутність посміхнулася ще ширше, оголюючи темряву між губами, у якій ворушилися тонкі тіні.

— Ти повинна боятися, дитя кривавого спадку.

Рене відчула, як її серце стиснулося.

— Що ти сказав?

Істота зробила крок уперед. Темрява навколо неї звивалася, як чорний серпанок.

— Ти вже знаєш, хто ти, але боїшся прийняти правду. Це у твоїй крові, у твоїй долі.

Рене зробила крок назад, але світло її підвіски раптово спалахнуло ще сильніше, змушуючи тіньову постать зупинитися.

— Дурна річ, — прошипіла сутність, з презирством поглянувши на підвіску. — Ти справді думаєш, що це тебе захистить?