https://booknet.ua/reader/iogo-nzhna-kshechka-b433623?c=4701340&p=1

Коли двері відчинилися, я одразу її побачив. Віка заходила впевненою ходою, красиво вдягнена – темно-синя сукня підкреслювала її фігуру, волосся ідеально вкладене, макіяж бездоганний. Вона виглядала так, наче це побачення, а не розмова, яку я збирався з нею провести.

Я мимоволі нахмурився. Чого вона хоче цим досягти?

— Привіт, Олежику, — промовила вона з усмішкою й сіла навпроти, недбало перекинувши ногу на ногу.

— Віка, — відповів я сухо, не підтримуючи її легковажного настрою.

Вона зробила вигляд, що не помітила моєї напруги, і, обернувшись до офіціанта, замовила собі каву з вершками. Потім нахилилася ближче, ніби ми знову були тією парою, що колись зустрічалася.

— Як справи? — запитала вона ледь грайливо.

Я стиснув пальці на чашці.

— Ми тут не для того, щоб базікати, Віко. Я сказав, що хочу поговорити про вчорашнє.

Вона закотила очі й театрально зітхнула.

— Ой, тільки не починай. Ну, було й було. Випила трохи зайвого, емоції взяли гору. Це не варте такої уваги, — відмахнулася вона.

Я нахилився ближче, щоб вона відчула серйозність моїх слів.

— Це варте уваги. Ти вдарила мою дівчину.

Віка стиснула губи, а потім раптом усміхнулася.

— Дівчину, значить? — віка театрально зітхнула й відкинулася на спинку стільця. - Олеже, а ти справді закохався в неї, так? Прямо так, що готовий через неї воювати зі мною?

— Я не воюю, Віко. Я ставлю крапку. Ти більше не втручатимешся в моє життя і не підходитимеш до Насті.

Вона примружила очі, в її погляді промайнуло щось схоже на цікавість.

— А якщо я не погоджуся?

Я подивився прямо їй в очі й спокійно, але твердо відповів:

— Тоді ти втратиш і залишки моєї поваги.

Між нами зависла тиша. Потім Віка раптом усміхнулася ще ширше й засміялася.

— Ох, Олеже… Якби ти колись так за мене боровся…

Раптом Віка схилилася ближче й поклала свою долоню на мою руку. Її пальці були теплими, легкими, ніби вона хотіла щось сказати, але не знала, як.

Я здивовано глянув на неї. У її очах не було звичної різкості чи злості — лише якийсь дивний блиск, змішаний із втомою.

— Олеже… — тихо сказала вона. — Ти ж знаєш, що я не просто так зірвалася тоді. Мені було боляче…

Я відсторонив руку, не зводячи з неї погляду.

— Це не дає тобі права ображати Настю.

Віка стиснула губи, а потім зітхнула й відвела погляд.

— Знаєш, я ж ніколи не вірила, що ти мене любив. Ти був зі мною, бо так було правильно, зручно… Але тепер я бачу, що ти справді кохаєш її.

Я мовчав.

Віка нервово покрутила ложечку в чашці, потім підняла на мене погляд і раптом тихо усміхнулася.

— Добре, Олеже. Я залишу вас у спокої. Але… — вона нахилилася трохи ближче. — Якщо колись захочеш поговорити, просто поговорити, без злості — я буду не проти.

Я більше не відповів. Просто кивнув, підвівся і вийшов, здивований її різкими змінами настрою і не розуміючи, коли саме вона була щирою.