Дякую чрівній Олесі за новий челендж!

 У мене є поки що тільки єдина завершена книга і єдиний поцілунок, але все  одно я хочу цим поділитися. 

  "На шепіт у пітьмі"

Жовтий вогонь ліниво танцював на обгорілому ґноті лампади. Він слабко тріпотів від кожного пориву вітру, що проникав крізь розсохлі віконниці. І навіть коров'ячий міхур, натягнутий на раму, не міг цьому протистояти. Рухи полум'я змушували чорні тіні танцювати на стінах. Колись давно вони лякали її до смерті, змушуючи ховати обличчя під ковдру, а тепер вона зачаровано їх розглядала.

Уява малювала обриси Деміана. Різкі риси, світла шкіра, чорні очі й довге волосся. Він був спокійний і, здавалося, зовсім нерухомий. Навколо нього танцювали тіні, ніби природне продовження його самого, а може, він і був тією самою тінню. Холодний і небезпечний, але від цього ще більш привабливий.

Марана зробила глибокий вдих, проводячи рукою по вологому волоссю, що пахло травами. Думки про Деміана пробуджували в ній дивне, незнайоме почуття, щось гаряче й лякаюче, що клубком стискалося десь унизу живота. Вона уявляла, як його руки торкаються її обличчя, і як вона тоне в глибинах його очей...

— Що зі мною не так? — прошепотіла вона в темряву.

Дівчина повернулася на бік, стискаючи руками покривало, ніби намагалася втримати себе на межі реальності.

«Хочу побачити його...» — промайнуло в голові.

Поступово завивання вітру за вікном і танок тіней, змішані з рівним сопінням сусідки, зморили Марану до сну. Повіки важчали, стаючи кам'яними, і сон поступово брав над нею гору. Він підкрався непомітно, мов чорне кошеня, що м'якими лапками видиралося на груди, згортаючись клубочком і муркочучи. Голова занурювалася в густий туман, а стіни кімнати зникали, залишаючи її одну у безкрайньому, темному просторі.

Вдалині, серед холодного місячного світла, з’явився силует. Високий, темний і до болю знайомий.

— Ти знову кликала мене, — сказав голос, що луною звучав у порожньому просторі.

Марана завмерла, ніби забувши, як дихати.

— Деміане...

Його губи вигнулися в ледь помітній усмішці, і він зробив крок ближче.

— Чого ти хочеш, Марано? — запитав він майже пошепки, дивлячись їй у вічі.

Вона не знала, що відповісти. Усередині вирувала буря різноманітних емоцій. А він тим часом дивився на неї — прямо, уважно, і цей погляд оголював усе, що вона так ретельно намагалася приховати, навіть від самої себе.

Дівчина зробила крок назустріч, скорочуючи відстань до мінімуму. Рука мимоволі потягнулася до його обличчя, ніжно торкаючись щоки. Повільно, не відводячи погляду, вона провела тремтячою рукою по його шиї, притягуючи до себе. Чоловік не опирався. Його обличчя залишалося таким же спокійним, як і раніше, але в куточках губ заграла ледь помітна, лінива усмішка.

Марана тягнулася до нього невпевнено, боячись помилитися, але її бажання виявилося сильнішим за страх. А Деміан не заважав. Він був поступливий, мов глина, дозволяючи їй діяти самостійно, а може, просто не хотів злякати.

Вона торкнулася губами його губ і завмерла, не знаючи, що робити далі. Вони виявилися теплими й м’якими, наче спілі ягоди вишні. Чоловік обійняв її за талію, притягуючи ближче до себе, і легко зачепив нижню губу своїми. Тілом охопив жар, щоки палали, а дихання збивалося. Губи мимоволі прочинилися, і поцілунок став глибшим. Деміан ставав настирливішим, запускаючи пальці вільної руки у волосся на потилиці.

Поцілунок був солодким, із легким фруктовим присмаком та ледь відчутною трав’яною гіркотою. Голова йшла обертом від незнайомого нового відчуття. Марана ніколи не думала, що щось може бути таким... всеосяжним. Вона загубила себе в ньому. Його дотики викликали тремтіння, одночасно лякаючи і затягуючи за собою.

Чоловік трохи відсторонився, його очі горіли, здавалось, у них мерехтіли міріади зірок. І весь світ у цю мить належав лише їм двом. Він вдивлявся в її очі, ніби шукав відповіді.

— Це лише сон, наречена, — тихо сказав він, майже пошепки. — Час прокидатися.

Марана хотіла відповісти, але не встигла. Раптом усе потемніло, і вона різко розплющила очі. Кімната залишалася такою ж темною, лише слабке світло лампади танцювало на стінах. Серце шалено калатало, розганяючи в грудях первісний вогонь.

Дівчина піднесла руку до губ, які досі палали після поцілунку.

Це був сон. Але чому він здавався таким справжнім?