https://booknet.ua/reader/iogo-nzhna-kshechka-b433623?c=4701340&p=1

Я вийшла з кімнати й попрямувала до вітальні, ледве стримуючи свої сумні думки. Там, біля вікна, стояв Олег. Він тримав у руках келих з водою й замислено дивився на місто.

Почувши мої кроки, він обернувся й усміхнувся:

— Привіт, Настю. Я якраз думав запропонувати тобі прогулятися. Вихідний, гарна погода — гріх сидіти вдома. Що скажеш?

Я на мить знітилася. Прогулянка з ним? Це було б приємно. Але…

— Дякую, Олеже, але я маю інші плани, — я зітхнула й опустила погляд. — Хочу витратити день на пошуки квартири. Я вже й так затрималася в тебе довше, ніж слід.

Його брови ледь помітно зійшлися на переніссі. Він уважно подивився на мене, наче зважував мої слова, а потім неспішно поставив келих на стіл.

— Ти справді так поспішаєш з'їхати?

Його голос був спокійним, але я відчула в ньому щось ще. Ледь уловиме розчарування? Чи, можливо, здивування?

— Просто... мені не хочеться зловживати твоєю гостинністю, — пояснила я, злегка стиснувши плечі. — Ти й так дуже допоміг мені.

Олег не відводив погляду.

— І це єдина причина? — м’яко запитав він.

Я не знала, що відповісти.

Я застигла, не знаючи, що сказати. Мовчала, розгублено кусаючи губу.

Олег мовчки підійшов ближче. Я відчула його тепло ще до того, як він зупинився прямо переді мною. Його очі дивилися в мої — темні, рішучі, сповнені чогось, що змушувало моє серце калатати ще швидше.

— Я не відпущу тебе, — його голос був глибоким, низьким, наповненим впевненістю, яка проймала мене до самих кісток. — Не зараз. І не потім.

Мої губи ледь відкрилися, але слова так і не зірвалися з них. А потім…

Його руки лягли мені на обличчя, великі, сильні, гарячі. Мить — і його губи знайшли мої.

Буду вдячна за зірочку)

Та підписуйтесь на мою сторінку)