— Добре, у мене буде декілька питань по роботі, думаю тобі не важко буде їх вирішити.

— Я тебе слухаю.

— Мені треба знати де мій брат та хто вбив батьків?

Вона мовчки встає і кидає останній погляд на мене, в якому - тону. Я хочу її поцілувати, бо кожної ночі снилися ці губи.

— Тобі не треба це знати, бо ти зненавидиш мене ще більше, - в її голубих очах здіймається хвиля, як в океані. Вона зараз заплаче. Я не дозволю їй плакати.

Підходжу в притул і Злата впирається в стіну, мій подих торкається її грудей та шиї.

— Золотце, я не можу ненавидіти тебе ще сильніше - це нереально, - нахиляюся і бажаю поцілувати її.

— Не роби цього, бо буде боляче, - ледь промовляє губами.

— Все, що повʼязано з тобою приносить мені біль, я звик, що ти до болі, моє Золотце. 

— Якщо ти готовий до болю, то я не готова, - вона вислизає з моєї пастки, як завжди. Злата завжди це робить. — Щоб більше це не повторилося ти маєш знати, що я причетна до вбивства твоїх батьків. 

В голові пустота і шум. Шум її слів.

— Дьом, пробач…. Все що ти маєш відчувати до мене - це ненависть.

Двері зачиняються, а я просто сідаю біля стіни.

Як вона причетна до їх вбивства? Їй тоді було 7 років. Що моє Золотце приховує від мене? Я ж бачив вона бажала мене, але чому не може це дозволити?

Читати УГОДА НА ДІАМАНТ