Вітаю! Принесла вам невеличкий уривочок з проди книги “Веснянка для професора” ❤️

Уривок з проди:

В кошику була пляшка вина, а в ній замість алкоголю мій улюблений гранатовий сік.

— Не хочу, щоб ти пʼяніла від напою. Краще від мене… — Видав професор на мій здивований погляд.

Ще в кошику були фрукти й сендвічі з куркою. Схожі нам з Богданом у школу завжди робила мама. Та й це не приголомшило так, як десерт. Його професор також зробив сам. Милий маленький тортик з великим числом посередині. Тридцять три.

— Божечки… Це те, про що я думаю?

— Я б хотів знати, про що ти думаєш, та не вмію читати думки.

Я ж знала, коли у нього День народження! Сотні разів вигадувала йому різноманітні привітання за ті два роки, які він у нас викладав. Як могла забути? Аж долонею відкритого рота закрила, аби муха не залетіла.

— Веснянко, не роби такий вигляд, ніби небо на голову впало. Воно на місці, он там. — Професор ткнув пальцем догори й посміхнувся.

— В мене немає подарунка… — панічні нотки прослизнули з думок до голосу.

— Ти мій подарунок!

Хотіла підібрати якісь милі й щирі слова, та вони губилися в глибині синіх очей чоловіка навпроти.

— Так. Я твій подарунок… — Лише й знайшла сили погодитися.

Далі була вечеря. Артур знову сипав жартами, мов з відра, й розповідав цікаві історії з викладацького життя. Як я зрозуміла, закордоном він теж викладав. Лише не наважився звʼязуватися з підлітками. Працював в університеті.

На мить стало гірко від думки, що то все через мене. Може не я відправляла вчителю листи, проте я їх написала. Саме через мене той жорстокий підступ став можливим.

— Слухай, Артуре, пробач за листи! Та й узагалі… Знаю, що моя любов тоді була не на часі. Вона скалкою залізла під шкіру й тобі все вилізло боком. Я так злилася на тебе через відторгнуті почуття й надумані образи, що жодного разу не вибачилася нормально.

— Ксеню, тобі нема за що вибачатися. Ти була собою та йшла за покликом серця. Хай чим це тоді обернулося, зараз я розумію, що так було треба! А тепер подивімося на зірки.

Чоловік посунув кошика й ліг на плед. Мене теж поманив до себе. Здавалося, зараз трапиться щось дивовижне.

Теплий подих Артура плутався у моєму волоссі, зігріваючи до самих кісток. Попри холод в цій великій кімнаті, я раптом зігрілася, притиснута до тіла чоловіка. Так зігрілася, що червона фарба густо вкрила щоки.

— Глянь на оте сузірʼя. Бачиш? То сузірʼя вовка. Саме таке було намальоване в тебе на щоденнику в старших класах. Не шкільному, особистому. Памʼятаєш?

— Як ти…?

— Ти весь час тягала той щоденник із собою. Вічно поглядала на мене й записувала там цілі томи. Інколи прямо на уроках. Сумніваюся, що то були теореми й формули з фізики…

YB5hJ4lK

Також пропоную вам дружбу в мережі. Більше розіграшів, інформації від автора й щирих розмов ❤️

Інстаграм

Фейсбук

Телеграм