Безкоштовна добірка.

Вітаю, мої любі Натхненники!!!

Запрошую до різних, але однаково класних історій кохання. 

Tattoo кохання та coffee 

ХТО МЕНЕ ТЯГНУВ за язика. Нафіга я погодився її підкинути? І взагалі, де вона живе, якщо Кейсі сказала, що нам по дорозі?

   Відчиняючи дверцята свого пікапу, я чекав поки вона сяде. Звідки в мене взялися замашки джентльмена, фіг його знає, але я стояв та тримався за дверцята, поки її маленьке тіло, дуже спокусливе… фігурне маленьке тіло майже торкається мого, сідаючи в машину. Я захряснув дверцята і хотів поправити пах, та це все одно, що сказати їй - “Ну, що до мене?!”. 

   Всівшись за кермо, я завів мотор та виїхав з парковки кафе. На дворі вже стемніло і місяць завис високо над нами. Надворі було ще тепло, серпень тішив сухою погодою та легким вітерцем, який потрапляв у відчинене вікно та заносив до авто аромат хвої. 

   — Де ти живеш?

   — Бруквуд Лейн*.

   Я міг лише важко видихнути, нахилити голову, похитати нею і знову спрямувати свої очі на миле обличчя, яке мене вибивало з колії. Ми сусіди. Я живу майже біля неї. Нас розділяє трохи лісу і це все. От поперло!

   — Клас! Ми ще й сусіди, — буркнув я.

   — Ну, вибачай, — так само буркнула вона. — Я не сусіда, ні боса не обирала.

   — З другим я тобі можу допомогти, — мою дотепність оцінив лише я. 

   — Ти знову про звільнення? — насупилась вона.

   — А хіба я говорив, що погоджуюсь із сестрою? Щось я такого не пам'ятаю, — я мигцем подивився на неї і зрозумів, що то була помилка. Її чорні очі могли спопелити мене живцем.

   — Що я тобі зробила? 

   — Я не люблю…

   — Таких як я. Це я вже чула. Ти не оригінальний, Гора м'язів.

   — Гора м'язів? — я подивився на неї. Дівчина почервоніла, як спіле яблуко в моєму саду, і зніяковівши, чарівно закліпала.

"Різдво на серветках" Різдвяне оповідання про віру в дива. Щастя поруч.

​"Зупинка кохання"

Уривок:

Все не так! Я вперше кудись поїхала і от тобі результат.
  Видихнувши, я прийняла не дуже розумне рішення, але яке воно має бути в такій ситуації, я не знала. Я вирішила йти, куди не знаю, але ж не стояти тут, щоб «дуба дати». Я дівчина з Нью-Йорку і я не розуміла, як мені розібратись в маленькому містечку, в якому я опинилась.
  Тягнучи за собою свою валізу, я вийшла на якусь дорогу, яка не мала ні кінця ні краю. Хурделиця все більше набирала обертів і я починала жалітись сама собі. Чому це мало статись зі мною? Чому зараз? Чому під новий рік? Я не хочу замерзнути посеред дороги з валізою в руках. Не хочу, щоб мене зжерли вовки, якщо вони тут є. Цікаво, вони тут є? Я почула шурхіт, і перелякано кинувши валізу, побігла з криком в невідомому напрямку, і стукнувшись об щось тверде, впала на п’яту точку. З зойком я простягнула руки вперед і попередила того, хто ховається під каптуром.
  — Я знаю карате.
  — Вітаю. Але це вам не допоможе вижити, коли стихія – це майстер з полювання на таких, як ви.
  — Таких, як я?! Що це означає? — Я обурилась так, що забулась, що маю боятись.
  — Підводьтесь. — Незнайомець простягнув мені руку, і я прийняла допомогу. Вставши, я забрала руку і почала обтрушувати свою куртку. — Ви, що потяг прогавили?
  — Я проспала свою станцію. Мене обікрали і я на все це не заслужила. — Хникаючи, скоромовко мовила я.
  — Маєте, що маєте. Так вже сталося. Прийміть цей факт і…
  — Ви знущаєтесь? Ви взагалі нормальний? — У мене шок. Що ця «снігова людина» собі думає?! Я і досі не бачила його обличчя. Каптур, шарф до очей і сніг, який не дає змоги розгледіти цього нахабу - все одне на одне.
  — Ні. І так, я нормальний. — Кілька слів, які вибісили мене ще більше.
  — Видно, що вам по життю везе і все у вас складається.
  — Ви не знаєте мене. — Сердито сказав він і у мене підігнулись коліна. А у вас напевно типічні проблеми під назвою - «Зламала ніготь – це кінець світу», і коли ви потрапили у дійсно складну ситуацію, ви не про допомогу просите, а навпаки – робите так, щоб вас кинули на поталу вовкам.
  — Так тут все-таки є вовки? — Мене щойно вдарили під дих.
  — Це метафора. Заспокойтеся. Ви не далеко від Нью-Йорка, невдоволена пані. — Він обійшов мене, і піднявши мою валізу, гукнув. — Пішли.
  — Не піду.
  — Тоді залишайтесь тут, а завтра про вас буде перший випуск новин – «Нью-Йорк її пам’ятатиме».
  — Нахаба! Ви нахаба! — І тут до мене дійшло. — Я вам не «невдоволена пані» - я Сорайя.
  — Добре, Сорайє, пішли не хочу щоб на мені була провина, що я залишив містянку на станції помирати. — Він подивився на мене через плече. — Йдете? Чи лишаєтесь? Бо я, як ви зрозуміли йду. О! До речі – я йду туди, де є гаряче какао та камін.
  Ці слова змусили мене побігти за ним.
  — Тут дуже холодно, тому я і погодилась.
  — Ага. — Він похитав головою. — Можна було сказати просто «дякую».
  — Дякую.
  — Прошу. — Ми пройшли знову до станції, і я побачила розбиту тарахтайку. Ось і «карета». — Куди ви збирались?

Підписуйтесь на мої сторінки: 

СТОРІНКА БУКНЕТ 

ТЕЛЕГРАМ КАНАЛ

Мирного неба!!!

Героям Слава!!!