Анонс :-)

"Місто грішних душ 3: Відплата" Як часто ми становимося заручниками своїх негативних емоцій? Піддаємося почуттям, розчаровуємося, і спустошення пожирає нас зсередини. І коли здається, що весь світ тисне на нас, ми більше не в силах витримати цей потік внутрішньої порожнечі. Відчуття безсилля деколи важче за біль, адже воно обманює нас, переконуючи, що на шляху до гармонії немає виходу.

Дехто говорить, що життя циклічне. І в кожному циклі ми знову й знову стикаємося з викликами, які кидає доля. Тільки от з кожним новим колом ми не завжди стаємо мудрішими, не завжди навчаємося розрізняти моменти слабкості й сили в собі. Часто піддаємося своєму настрою, а не намагаємося боротися із негативом. І як у таких ситуаціях втримати життєвий баланс? Як не піддатися меланхолії та віднайти душевну гармонію?

На ці питання та роздуми мало хто може дати відповіді. Адже кожний із нас індивідуальний. Кожний із нас сприймає виклики долі по-різному й деколи піддається впливу суспільству. Але, мабуть, саме в тому й приховується наша сила — у здатності шукати вихід і боротися за власну душевну рівновагу, навіть коли внутрішній світ здається зламаним.

***

Нішель знітилася й, піднявшись на ноги, присіла біля чоловіка. Лука накрив її тремтячу долоню й легенько стиснув. Вони разом обережно торкнулися голови Лорда. Його шерсть була м’якою, і серце забилося спокійніше. Коли Лорд підняв морду, Нішель сіпнулася, однак не висмикнула руку.

— Все добре. Я поряд, — спокійно промовив Лука.

Лорд почав виляти хвостом і провів язиком по долоні Нішель. Вона хмикнула й зіщулилася. Серце нестримно билося в грудях. На чолі з’явився піт. Було дуже страшно. Однак і розуміла, що це було необхідно, і тому надалі вже самостійно повільно гладила пса. Вона відчула, як страх повільно відступав, даючи місце чомусь новому — непевному, але водночас тому, що звільняє від пут.

Коли Лорд підвівся й поклав лапи на її коліна, Нішель округлила очі й, відхилившись, прошепотіла:

— І що мені тепер робити?

— Дайте команду.

— Яку? — глитнула.

— Сидіти! — строго промовив Лука, і Лорд присів на задні лапи.

«Можливо, це не та перемога, яку я уявляла, але це хоча б крок уперед», — подумала Нішель, дивлячись на Лорда, котрий лагідно почав тертися об її ногу, якби намагаючись сказати, що все буде добре.

— Ну все, на сьогодні достатньо з мене, — піднялася з ліжка й, важко дихаючи, обійшла пса.

— Ви йому винні іграшки, — усміхнувся Лука.

— Я пам’ятаю, — кивнула. — Фух, ледве свідомість не втратила.

Нішель почала задкувати й, вдарившись спиною об дверцята, зойкнула.

— Гей, легше там. Ви ще мені потрібні.