Сон Рене був неспокійним. Вона опинилася в темному лісі, який оточував її щільною стіною дерев. Її босі ноги торкалися холодної землі, а серце калатало від незрозумілого передчуття. Вона чула десь неподалік вовче виття, яке розливалося по нічному простору, змушуючи її озирнутися.

З кутка її зору з’явився Алан. Його очі світилися жовтим, як у звіра, а обличчя було водночас знайомим і чужим. Він стояв на відстані, але здавалося, що між ними немає жодних перешкод. Його голос прорізав тишу:

— Ти боїшся мене, чи не так?

Рене відчула, як її тіло ніби скам’яніло. Вона хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Алан повільно почав підходити ближче, його фігура розчинялася в тінях і знову з’являлася, мов привид.

— Чому ти тікаєш? — прошепотів він, коли був вже зовсім поруч.

Рене зробила крок назад, намагаючись тримати дистанцію, але земля під її ногами раптом зникла, і вона полетіла вниз. Її крик лунав у повітрі, поки вона падала в безкінечну темряву.