Моя перша передплата

Вітаю! Книга “Веснянка для професора” тепер продається. Це надзвичайно хвилюючий момент і я рада, що ви розділили його зі мною! Дякую всім за підтримку. Навіть читачі, які не мають змоги далі читати книгу по передплаті, пишуть щемні коментарі зі словами подяки. Просто до сліз ❤️

Уривок з проди:

Руки тремтіли, коли розблоковувала екран. Довелося кілька разів вводити код. Палець завмер над іконкою телеграму, а з ним і серце. Читати, чи видалити не читаючи? Але ж я потім не спатиму цілу вічність, як не дізнаюся, що він написав.

Соромно зізнаватися, та я весь час заходила в профіль професора в телеграмі, аби побачити чи він випадково не онлайн. В загальному чаті для викладачів знайшла контакти. А ще залипала на його світлині, хоч і розуміла, що то вже точно зайве. Та дурному серцю не накажеш!

Зараз кружечок біля аватарки сяяв блакитним і мене від тієї маленької точечки накрило великою хвилею хвилювання. Онлайн! Чекає на відповідь? Чи пише колишній дружині?

Я таки відкрила повідомлення.

“Привіт, Веснянко. Не думав, що з цією конференцією матиму стільки мороки. Коли не сплю, маю важливі розмови з кимось з професорів про гранти, науку, спільні проєкти. Як ти розумієш, усі нудні розуми світу в одному місці. Одні веселощі... А в тебе як справи?”

Я перечитала повідомлення кілька разів. З одного боку була безмежно обурливо щаслива, а з іншого ненавиділа і себе, і професора. Дружині він теж ті самі слова написав? Любов на копі-пасті?

Рот наповнився гіркою слиною і ніяк не вдавалося її проковтнути. Навіть повітря довкола мене згіркло, наповнилося безмежним болем. Жаданим болем, бо я раз за разом читала повідомлення від Артура й не знаходила в собі відповіді. Їх було купа, та жодної доречної.

Лягала спати знову залипаючи в телефон на світлину професора. Його очі були сховані за затемненим склом окулярів, та я ніби бачила їх крізь екран і крізь те скло.

Коли очі вже злипалися екран блимнув сповіщенням. Ще одна смс від професора. Відкрила не роздумуючи та зависла у тих кількох словах, ніби над прірвою.

“Думаю про тебе…”

Нічого надзвичайного, та скільки сенсу. Я теж про тебе думаю, професоре. Хоч тисячу разів забороняла собі. Я теж про тебе думаю…


❤️❤️❤️ Якщо хочете більше, буду рада бачити вас серед читачів “Веснянки”.