Колись Ксеня тримала в руках своє пошматоване першим нещасним коханням серце, а тепер дівчина тримає в руках серце чоловіка, що колись був її шкільним учителем.

Уривок:

— Пропоную вам зняти штани, професоре!

Я б мала звернути увагу на повний коридор студентів до того, як запропонувала викладачу зняти штани. Звичайно ж, аби запрати пляму!

Почулися приглушені смішки й перешіптування. Захотілося закрити обличчя долонею. Це ж треба таке видати!

— Це що, компот?

Глибокий тембр чоловічого голосу пустив по тілу мурах. Душа всередині забриніла в такт. Ото торкнуло! Підвела голову й вперше як слід роздивилася нового викладача. Й повний штиль в глибоких синіх очах видався до болю знайомим.

— Узвар.

Власний шепіт здався до біса жалюгідним. От же… лихо! Зберися, Ксеню! Це не він, просто хтось схожий.

— Хіба за класикою жанру не мала бути кава?

— Класика давно застаріла.

Намагалася дивитися прямо й не відводити присоромлено погляд. І так щоки палали.

Я гнала від себе тривожні думки, як скажених собак, та підозра міцно встромила свої кігтики у груди.

Будь ласка, хай це буде не він! Чому взагалі облила саме фізика? Не могла натрапити на Горденка? Доктор досі не ухвалив статтю на публікацію…

Окуляри сповзали й ледь повисли на кінчику носа, а тому йшла обережно. Хотіла дістатися до кінця коридору, де б змогла згрузити теки на підвіконня й поставити термос з узваром, та бада-бум стався раніше.

Згадала, що вчора так і не знайшла сил помити голову, а тому волосся зібрала в необережну гульку, а півобличчя закрила окулярами, які хоч синці під очима приховали. Ще й голова розболілася. Певно, вигляд мала жалюгідний… А від того, що сині очі уважно вдивлялися в цю жалюгідність, аж гірка грудка стала поперек горла.

Як я надіялась, що це не він! Але ж не лише очі його. Голос також. Боже, як я колись дуріла за цими хрипкими нотками… Над головою зазвучав похоронний марш. Пора нести квіти марним надіям?

Зовсім не такою уявляла зустріч з Артуром Андрієвичем. Скільки ми не бачились? Років вісім?

— А ви всім робите цікаві пропозиції, навіть не називаючи імені? Нащо вам мої штани, до речі?

Знущається? Знущається! По викривленим усмішкою вустам видно. А ще видно, що він мене не впізнав. Тобто розтоптав почуття учениці й навіть не запамʼятав, як та виглядає?

Досить, Ксеню! Зберися, нарешті! Яка різниця? Ми давно не в школі.

З глибоким вдихом набралася й трохи впевненості. Не впізнав, то може й на краще?

— Штани потрібні, аби запрати пляму від узвару. В мене десь мала бути сода... А щодо імені, то я Ксенія. Аспірантка на кафедрі інформаційних технологій. І я дуже поспішаю.

Я помахала теками перед обличчям фізика, знизила плечима й мило усміхнулася. Ну може й не зовсім мило. Розтягнула губи до вишкіру й пішла собі мимо. Не хоче знімати штанів, то й не треба!

Читайте книгу “Веснянка для професора” з задоволенням!