Не з міста – і що з того?

Не з міста – і що з того? Правда про справжні цінності.

Побутує у світлих головах наших (і не тільки) громадян думка, що село – то щось меншовартісне, другосортне.

Пригадую, все своє життя в суспільстві просочувалася, ніби отрута по судинах, ідея, що своє провінційне походження варто приховувати, інакше глум супроводжуватиме тебе впродовж усього життя.

Коли в універі до тебе ставляться як до селюка, питають, чи знаєш ти, що таке Макдональдз і чи був коли-небудь у театрі?

Коли у новомодному бутіку консультантки, напшикані з ніг до голови нішевими парфумами, купленими по мілілітру на розпив, міряють тебе з ніг до голови. Дивляться, як на облізлого бридкого пацюка, наперед оцінюючи твою купівельну спроможність і під ніс пирхають: «Село!»

Коли, приймаючи на роботу, потенційний начальник, скептично звівши брови вверх, наголошує, що «тут треба працювати, а не так як у вас там у селі було!»

Коли колеги поводять себе так, ніби закінчили Оксфорд, а не протирали штани на тій самій лаві, що й ви, і десь у шухляді у них лежить ідентичний твоєму диплом, окрім дат та прізвищ. Та й щодо їхньої компетентності та знання свого фаху є багато питань…   

Я не збираюся діставати з полиці засмальцьовані шаблони, на кшталт «село без сільради», «селостайл», «смердить селом», «село так і пре». Нехай лежать собі, поки якийсь черговий пихатий міщанин у першому поколінні не дістане котрийсь з них, аби помахати перед носом родича, який досі живе у батьківській хаті в селі.

Зараз мова піде про інше.

Ще з дитинства я помічала, що час у селі тече інакше, аніж у місті. Неквапливо, розмірено. Тут десять років розтягається на сто. Сповільнюється плин історії. Завмирає у традиціях, залишаючи їх незмінними з дідів-прадідів. Народжуються, дорослішають, а потім старіють та відходять у засвіти цілі покоління, проте село залишається таким, як було.

У когось в літній кухні або на горищі досі зберіглася скриня прабабці з приданим. Скриня почорніла від часу, замок покрився іржею, а ключ загубився. Може й приданого як такого вже нема. Але скриня-то є. Вона – німий свідок, нагадування про чиєсь життя.

А в сусіда Петра досі паркан стоїть. Старий, як той Петро, а може ще й старший. Бо ж клав його сусідів тато якраз перед весіллям. Дошки де-не-де зогнили, протрухлявіли, але фарба на паркані щороку свіжа, тож стає зрозуміло, що за ним досі хтось живе.

А макітру бабусину пам’ятаєте? Надщерблену, темну. Вона ходуном ходить, коли в ній перетираєш мак на Святий вечір. Проте кутя там – найсмачніша.

Село – це місце, де зберігаються весільні звичаї. Несуть до церкви хрестити дітей. Де за старими порядками проводжають в останню дорогу. Саме в селах найдивніші забобони, обряди. Тільки там – легенди та перекази, від яких мурахи бігають по спині. Он одна чупакабра чого вартує… У містах вона не водилася, сільська то істота.

Село – це символ сили народу. То наше першоджерело, з якого все почалося. Саме там так бережно дотримуються традицій, шанують віру предків, ліплять щонеділі вареники і в Чистий четвер печуть паски. А ще переспівують старі пісні не одну й не дві сотні років. Тільки там знають, як було. І як має бути для того, щоб зберегти себе і власну ідентичність.

© Леля Карпатська, 2024