Вітаю, сонечка!!! 

Запрошую до оновлень зимової романтичної історії кохання, Сніжани та Тадея, із книги, "Будинок на щастя".

​​​​​​

Уривок.

... Вже за кілька хвилин сидимо у кріслі, і милуємося польотом сніжинок. З-за вікна, за цим дійством можна спостерігати вічність. Я шаленію. Моє серце гуде, адже моя кохана дівчинка нарешті поруч, та в моїх обіймах. Її голова покоїться на моїх грудях. Я ж тулю її до себе, бавлюся гострим манікюром, та масажую довгі акуратні пальчики. Навіть цікаво, який розмір колечка вона носить. Напевно точно шістнадцятий.

— Тадею, — раптом мене тихо кличе дівчисько.

— Що, моя красуне?

— Можна, я тебе щось запитаю?

— Питай, — з інтригою кидаю.

— Але запитання пікантне, і я хочу почути на нього чесну відповідь. — дівчина зітхає, та додає. — Не важливо від того, якою вона буде.

— Я слухаю, — ця загадковість сіє інтригу у мені.

— Тадею, скажи, у твого батька, є, чи може була коханка?

Я почутим шокований. Не можу збагнути такого запитання, як і зрештою для чого воно.

— Щиро сподіваюся, що немає, не було, і ніколи не буде. — відповідаю чесно мов на сповіді. — Зрештою мій батько дуже любить мою маму. Мої дідусь та бабуся були проти їхнього одруження, звісно до того моменту, доки мої батьки таємно не взяли шлюб. А далі, у моїх бабусь та дідусів іншого виходу не було, як змиритися. — я на мить замовкаю, а тоді продовжую. — Зрештою мій тато завжди кохав мою маму, навіть коли вона вередує без причини. У такі моменти він називає її, «Моя вередуля. — хмикаю та додаю. — Зрештою, мої батьки завжди та всюди разом. Буквально всюди. Напевно вони по-іншому не вміють...

Продовження тут...

Затишного вечора!!!